Як колишній керівник обласного управління охорони здоров’я, а нині викладач соціальної медицини в Івано-Франківському базовому медичному коледжі, який очолюю, – вважаю своїм обов’язком висловитись у фаховому часописі з приводу підручника для вищих медичних навчальних закладів І-ІІІ рівнів акредитації «Соціальна медицина та організація охорони здоров’я» (К.: ВСВ «Медицина», 2011.-208 с.), написаного відомим в Україні фахівцем цього напряму медичної науки, професором Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського О.М. Голяченком.
Із прикрістю мушу констатувати, що в підручнику, затвердженому МОЗ України як навчальне видання, трапляються непоодинокі грубі помилки та неточності, які спотворюють істину та є джерелом фальшивих знань. Зупинюся на деяких із них.
Передусім хочу зауважити, що видавці такого солідного навчального підручника мали би скористатися послугами літредактора і коректора, щоб у тексті, для прикладу, не вживалися слова «устав» замість «статут» (с.11) чи «вищим органом ВООЗ є …» замість «найвищим» (там же, с.11).
У першому реченні «Передмови» автор підручника справедливо стверджує, що одним із основних напрямів діяльності, зокрема акушерки, є соціально-медичний. Погоджуюся з автором підручника і не в докір йому хочу зазначити, що наші славні укладачі навчальних планів і програм зі спеціальності «Акушерська справа» вилучили «Соціальну медицину…» з переліку навчальних дисциплін. Такий вчинок важко назвати фаховим підходом до підготовки акушерських кадрів для потреб практичної медицини. Доцільніше було б, на мій погляд, трактувати соціальну медицину не як «предмет викладання» (с.8), а все‑таки — як навчальну дисципліну.
Можна посперечатись і з твердженням п. Голяченка (там же, с.8), що «головний метод соціальна медицина запозичила з іншої науки — медичної статистики». Бо вже у наступному реченні автор стверджує, що медична статистика є одним із основних розділів соціальної медицини й організації охорони здоров’я. Отже, із власного розділу нічого запозичувати вона не може, а може, і це цілком зрозуміло, запозичувати із такої науки, як статистика.
Автор підручника помилково вважає (с.14), що фельдшер, акушерка чи медична сестра є молодшими медичними працівниками, хоча під таке визначення підпадають санітарки (молодші медичні сестри).
У підручнику студентам подається спотворена інформація з приводу того, що дільничні, центральні районні та й навіть обласні лікарні відносяться до державної форми власності, а не до комунальної чи спільної власності територіальних громад (с. 20, табл.4).
Автор помиляється, коли стверджує (с.52), що найбільше дітей на першому році життя помирає від станів, які «виникають у зв’язку з пологами», хоч нижче, у табл.11, вже поправляє себе і пише про «стани, які виникли в перинатальний період».
Не варто вводити в оману студентів твердженням, що медико-соціальна експертна комісія (МСЕК) функціонує (с. 62) при територіальному органі соціального захисту населення, бо вже понад 20 років МСЕКи функціонують у системі територіальних управлінь охорони здоров’я.
Не відповідає дійсності висловлена автором (там же, с.62) думка, що підставою для винесення рішення про статус інваліда є «посильний лист, який заповнює лікар на хворого, котрий назавжди втратив працездатність». Чому «назавжди»? Чому не вказано, що посильний лист є офіційним документом ЛКК (лікарської консультативної комісії), а не окремого лікаря?
Доцільнішим було б вживання терміну «високоспеціалізована допомога» замість «вузькоспеціалізована» (с.80).
Викликає здивування у переліку вимог щодо присвоєння медсестрі сімейної медицини вищої атестаційної категорії обов’язок «робити аналіз шлункового соку і жовчі» (с.103).
Не менше здивування викликає формулювання (там же, с.103) «фельдшер сімейної медицини», адже такої посади немає в офіційному переліку посад.
Було б цікаво довідатись у п. Голяченка, звідки він узяв інформацію (с.103), що «сімейний лікар отримує ліцензію після закінчення інтернатури і курсів удосконалення»?
Автору, як бачимо з тексту підручника (с.106), більше імпонує абревіатура «РОЕ» замість нині вживаної «ШОЕ».
Не відповідає реальності твердження автора про те, що «основними акушерсько-гінекологічними закладами в містах є…акушерсько-гінекологічні відділення загальних лікарень, у селах — акушерсько-гінекологічні відділення центральних районних лікарень» (с.112). Не дуже хочеться вірити, що перебування породіллі в пологовому будинку після нормальних пологів триває в середньому 7‑8 днів (с. 114). Не забагато? Незрозумілою, навіть після кількаразового перечитування, є фраза (с.114), що «дитяча консультація сповіщає пологовий будинок про всі виявлені нею захворювання». З якою метою? Студент також може «збагатитись» інформацією про те (с.127), що кошти соціального страхування знаходяться в розпорядженні профспілок. На тій же сторінці дізнаємося також, що тільки на перші шість днів хвороби листок непрацездатності видає лікар, а в усіх інших випадках висновок про тимчасову непрацездатність виносить лікарська експертна комісія (ЛЕК), очевидно, утворена автором, замість ЛКК.
Ймовірно, задля економії бюджетних коштів в умовах економічної кризи шановний Олександр Макарович вирішив видавати листки непрацездатності у разі вагітності та пологів (с.128) на 116, а не на 126 днів, як це передбачено нормативними документами. Маємо змогу також довідатись (с.130), що якась міфічна ЛЕК, а не ЛКК, «готує посильні листи», а також студент ще раз «закріплює» свої знання інформацією, що МСЕК створюється при установах соціального захисту населення. Не відриваючись від цієї сторінки, студент пізнає ще одну «істину», що «МСЕК очолює головний лікар». «Важлива» для бухгалтерів інформація розміщена на сторінці 147, у якій стверджується, що благодійні внески медичним закладом можуть бути використані і на заробітну плату, хоча це і забороняється чинним нині законодавством…
На жаль, згаданими вище огріхами не вичерпується перелік викладених у підручнику неточностей, помилок тощо. Поза сумнівом, підручник насичений і яскравою корисною інформацією, і цікавими, подекуди дискусійними, авторськими роздумами, які, і про це прикро говорити, бліднуть, розчинившись у численних і суттєвих недоліках.
Насамкінець хотів би винести на розгляд фахової медичної громадськості і крамольну (сподіваюсь, що лише на перший погляд) думку щодо назви самого підручника. У жодному разі не зачіпаю особу автора згаданого вище навчального видання. До осені 1990 року, до ІІ-го з’їзду соціальних гігієністів України, який проходив у Вінниці, назва навчальної дисципліни «Соціальна гігієна та організація охорони здоров’я» мала логічне обґрунтування. Адже в «гігієну», нехай і «соціальну», жодним чином не могла входити, як розділ, «організація охорони здоров’я». Проте, коли восени 1990 року назва «Соціальна гігієна» змінилася на назву «Соціальна медицина», то, з незрозумілих причин, залишився додаток та «організація охорони здоров’я». Хоч у всіх авторитетних енциклопедичних словниках можемо прочитати, що «організація охорони здоров’я» є складовою частиною медицини. А тим більше — складовою частини «соціальної медицини».
Навіть шановний п. Голяченко мав би погодитися зі мною, адже перший розділ свого підручника так і назвав «Соціальна медицина — наука про громадське здоров’я та організацію його охорони» (с.6).
Отож, на мій погляд, назва навчальної дисципліни «Основи соціальної медицини» є більш адекватною, аніж «Соціальна медицина та організація охорони здоров’я». Бо якщо не маємо навіть адекватної назви підручника, то чи можемо вести мову про адекватні, якісні та ефективні реформи в системі практичної медицини?
Володимир СТАСЮК,
директор Івано-Франківського базового медичного
коледжу
