БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?

1492

Чи є підстави вважати, що впро­вадження інституту сімейної ме­дицини зробить медичну допомо­гу в нашій країні більш якісною і доступною? На мою думку – так, і я спробую це довести. Зазвичай ті, хто підтримує сімейну медицину, вбачають переваги в тому, що сімей­ний лікар лікуватиме всіх членів сім’ї; спостерігатиме пацієнта протягом ба­гатьох років; економитиме його час на візити до «вузьких» спеціалістів. Однак це не зовсім так. Незадовільний стан медичної допомоги зумовлений аж ніяк не тим, що дільничний терапевт не лікує всю сім’ю вдома або що він не спостерігає пацієнта протя­гом десятків років. А «вузькі» фахівці, до речі, все одно будуть потрібні. Втім впровадження сімейної медицини та її розумна організація можуть прин­ципово поліпшити стан справ.

КОМУ ЦЕ ВИГІДНО?

Щоб не винаходити вело­сипеда, простежмо основні принципи організації роботи сімейного лікаря у США. Він укладає контракт із пацієнтом на певний термін (найчасті­ше на 1 рік), незважаючи на його місце проживання. Не­залежно від того, чи зверта­тиметься до нього пацієнт, чи ні, лікар отримає від страхової компанії обумовлену в контракті суму. Із цієї суми він сам оплачуватиме роботу потріб­них йому консультантів. І, що важливо, призначатиме ліку­вання лише сімейний лікар – з урахуванням рекомендацій спеціалістів.

Нескладно помітити, що за такої ситуації йому вигідно максимально якісно проводи­ти профілактику захворювань (у тому числі вакцинацію) і лікувати пацієнта (щоб той не занадто часто відривав лі­каря від іншої роботи), тобто сімейний лікар зацікавлений у здоров’ї свого підопічного. І йому вигідно освоювати вузь­кі спеціальності, щоб менше коштів з отриманої суми ви­трачати на консультантів.

Якщо від лікаря немає ко­ристі – він залишиться без ро­боти, а його пацієнти підуть до іншого. Сімейний лікар ні­коли не скаже пацієнтові «це не моє», оскільки він може розв’язати близько 80% усіх проблем пацієнта у своєму ка­бінеті. У нашій країні хворий часто сам вирішує, до якого «вузького» спеціаліста піти і до якого б ще «екзотичного» ме­тоду обстеження вдатися. Але ж лікар ліпше знає – до яких консультантів звернутися па­цієнту і які дослідження при­значити.

Тема окремої розмови – ви­трати на лікування. Зацікав­лений у здоров’ї пацієнта лікар допоможе заощадити йому чимало коштів, надавши ін­формацію про якісні аналоги дорогим лікам і вбереже па­цієнта від «наперсточників», які пропонують «енергетично- космічні» методи діагностики та лікування.

Ще одна перевага сімейної медицини. Як писав Ганс Се­льє: «Для того щоб прийти до розуміння хворого, потрібно, щоб усі відомості про нього були зібрані в одній голові». На роль цієї голови може пре­тендувати тільки сімейний лі­кар, який володіє (крім знань про внутрішні хвороби) осно­вами всіх медичних спеціаль­ностей. Це і буде цілісний, або інтегральний, підхід до паці­єнта.

Проте в нашій системі охо­рони здоров’я були скопійо­вані деякі зовнішні атрибути нової моделі і проігноровані закладені в неї принципи, засновані на законах психо­логії та кібернетики. Ці за­кони можна не знати, але їх неможливо скасувати. І коли дехто на сторінках преси сва­рить сімейну медицину, то, насправді, вони сварять або своє розуміння проблеми, або те химерне створіння, яке маємо. Або побоюються через реформи втратити ро­боту. Адже основні переваги сімейної медицини (якою вона має бути) наступні: за­цікавленість лікаря у здоров’ї пацієнта й у підвищенні своєї кваліфікації, індивідуальна відповідальність лікаря за ре­зультат лікування, цілісний підхід – поки ще не додумався оскаржувати ніхто.

ВІДЛУННЯ МИНУЛИХ «ПЕРЕМОГ»

Нерідко читаємо такий аргумент проти інституту сі­мейної медицини: в СРСР була найліпша система охорони здоров’я у світі і її не потрібно змінювати. Звідки пішов гу­ляти цей черговий міф? Понад 30 років тому на конференції ВООЗ в Алма-Аті були відзна­чені успіхи СРСР у розвитку первинної медичної допомо­ги. Однак у всіх цивілізова­них країнах, як тоді, так і за­раз, існує страхова медицина, і ніхто ніколи не збирався її міняти на радянську модель. Ця модель включала і систему надання амбулаторно-полі­клінічної допомоги населен­ню, в основі організації якої був закладений дільничний принцип. Вважалося, що він дає можливість лікарю ліпше знати свою ділянку, умови праці та побуту свого населен­ня, виявляти людей, які часто і тривало хворіють, знати своїх пацієнтів, проводити не тіль­ки лікувальні, а й профілак­тичні заходи, ліпше боротися з виникненням і поширенням заразних хвороб. Дільничний лікар – «домашній» лікар, друг сім’ї і несе відповідальність за всіх жителів дільниці.

На превеликий жаль, хвиля надмірної спеціалізації на рів­ні поліклінік зруйнувала цю ідею і призвела до появи по­сади дільничного терапевта, який сьогодні надає хворим тільки терапевтичну допомогу з обмеженого переліку захво­рювань. Цьому сприяла поява в поліклініках численного за­гону вузьких фахівців.

Контролювальні органи, які перевіряли роботу дільнично­го лікаря у разі його помилок у діагностиці й лікуванні, вва­жали їхньою основною при­чиною те, що він не направив хворого на консультацію до фахівця. Тож дільничний те­рапевт, аби перестрахуватися, почав направляти пацієнтів до спеціалістів, навіть коли не ба­чив у цьому потреби.

Якщо до цього додати від­сутність лікарської спеціаль­ності «дільничний терапевт», навчальних планів та стандар­тів його підготовки і професій­ної діяльності, стає зрозуміло, що найслабшою ділянкою у роботі амбулаторно-поліклі­нічних установ залишається дільнична служба. Тому пи­тання її організації набули особливого значення в остан­ні роки. Роботою поліклініки у нас задоволені лише 40% місь­кого населення. Престиж діль­ничної служби настільки впав, що випускники ВНЗ за версту обходять поліклініку.

СТАВКИ ЗРОБЛЕНО

Місце сімейного лікаря в системі медичної допомоги США визначило дослідження, проведене нещодавно в Уні­верситеті Пенсільванії (у ньо­му брали участь понад 3 тис. лікарів). Його результати за­свідчили, що сімейні лікарі є невід’ємним елементом сучас­ної системи охорони здоров’я. У переважній більшості ви­падків вони здатні самостійно поставити діагноз і вилікува­ти хворого. Втім кожен сімей­ний лікар повинен пам’ятати, що іноді ліпше направити па­цієнта до фахівця, ніж нама­гатися впоратися з невідомим захворюванням.

Інститут сімейної медици­ни невпинно удосконалюєть­ся і за кордоном. У Сканди­навії, наприклад, первинний контакт із пацієнтами здій­снюють тільки лікарі загаль­ної практики (сімейні лікарі). У США під час першого спіл­кування з пацієнтом можуть брати участь і вузькі фахівці. В Англії, Ірландії, Італії та Іспанії пацієнт не може звернутися до «вузького» спеціаліста без направлення лікаря загальної практики.

Чи можна сказати, що сі­мейна медицина позбавить охорону здоров’я від усіх про­блем? Ні. Але те, що їх буде менше – однозначно. Особли­во – в сільській місцевості. Але це потребує певного часу. Наприклад, у США на впро­вадження сімейної медицини пішло понад 20 років. І це не бідна країна.

Однак потреба реформи охорони здоров’я є очевидною для всіх. Очевидна (і підкрі­плена солідними документа­ми) і спрямованість реформи: від стаціонарної допомоги до загальної лікарської практи­ки та сімейної медицини. Це означає, що суспільство і дер­жава роблять ставку тепер не на хворобу і її лікування, а на забезпечення здоров’я люди­ни, яка хоче залишатися здо­ровою якомога довше (в тому числі і за допомогою сімейно­го лікаря).

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я