Як вивести з депресії психіатричну службу?

За висновками ВООЗ, Україна посідає перше місце в Європі за кількістю психічних розладів, і цей показник із кожним роком зростає, зокрема й у зв’язку з військовими діями на Сході країни. Кожен третій українець потребує спеціалізованої психіатричної допомоги, тому для вирішення проблеми психічного здоров’я населення необхідні об’єднання зусиль держави та суспільства, достатнє фінансування й узгодженість міжвідомчих нормативних документів. Однак наразі галузь психіат­ричної допомоги залишається поза увагою як реформаторів МОЗ, так і, здебільшого, влади всіх рівнів.

Чернігівщина

Володимир ЯЩЕНКО, головний лікар Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні, лікар вищої категорії з організації охорони здоров’я, головний позаштатний спеціаліст із паліативної допомоги управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА

Хоча в Міністерстві охорони здоров’я реформування спеціалізованих служб третинного рівня відтерміноване на 2019-2020 роки, психіатрична служба області вже зараз перебуває у стані реформування, зокрема відбувається об’єднання медичних закладів. Торік Чернігівська обласна рада ухвалила рішення щодо приєднання до Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні психіатричних лікарень з Левоньків і Валків та наркослужби (наркологічних диспансерів у Чернігові, Прилуках і Ніжині). Це буде єдиний в області лікувальний заклад, який надаватиме психоневрологічну та психонаркологічну допомогу в повному обсязі.

Однією з найбільших проблем, із якими стикаємось у зв’язку з реформуванням медицини, звичайно, є недостатнє фінансування та незрозумілі його джерела в майбутньому. Серед інших проблем — обмежене інформування медичної спільноти про місце закладів третинного рівня в оновленій, реформованій системі надання медичної допомоги. Варто було б звернути увагу і на майже повну відсутність медико-психологічної підтримки в ЦРЛ та центрах ПМСД. Існує проблема з кадрами: молодого лікаря складно підготувати, а ще складніше не втратити, бо з такою зарплатою, яку нині отримують молоді фахівці, мотивувати їх працювати в нас і будувати тут кар’єру непросто. Дуже не вистачає лікарів-психологів. Залучення до надання консультацій психологів з педагогічною освітою — це тимчасовий вихід, але на округ треба хоча б одного лікаря-психолога. А де його взяти?

Звичайно, свої корективи в нашу роботу вносять і тривалі військові дії на Сході України та пов’язане із цим збільшення кількості психологічно травмованих осіб як серед учасників АТО, так і мирного населення (переселенців, що зараз мешкають у Чернігівській області, родин учасників АТО). Додають навантаження і 169-й навчальний центр Сухопутних військ ЗС України (селище Десна) та військовий полігон у селищі Гончарівське, де відбувається підготовка військовослужбовців з усієї України. Тому наш Центр медико-психологічної реабілітації воїнів АТО та служба соціально-психологічного відновлення, поштовхом для створення яких стали події на Сході України, працюють зі значним навантаженням.

Так, служба психолого-соціального відновлення Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні надає допомогу учасникам АТО, переселенцям, родинам загиблих із грудня 2014 року. Центр допомоги воїнам розрахований лише на 20 ліжок, але якщо військовослужбовців і демобілізованих бійців звертається більше, знаходимо можливість госпіталізувати всіх.

Допомогу надаємо комплексно: з перших годин із пацієнтами працюють психіатр, психолог, терапевт, якщо виявляємо соматичну патологію, залучаємо інших спеціалістів (хірургів, неврологів, стоматологів, кардіологів, пульмонологів тощо). Нам дуже допомагають військовий шпиталь, обласна лікарня, міські лікарні. Лікування проводимо повністю безкоштовно. Серед 992 уже пролікованих у центрі осіб — високий відсоток позитивних результатів і не було жодного випадку суїцидів.

Окрім стаціонарного відділення відкрили в Чернігові 2 кабінети психологічної допомоги: індивідуального та сімейного консультування і дитячий (діагностика аутизму). Цілодобово в місті працює служба психологічної підтримки за телефоном довіри. Фокус-група для цих структур — військовослужбовці, їх родичі, переміщені особи, люди, які постраждали від надмірного негативного інформаційного навантаження від певних подій. У кабінеті працюють психолог, психотерапевт, за потреби підключається психіатр. Тільки за цей рік різними видами психологічної допомоги було охоплено близько 6 тис. пацієнтів.

Усі фахівці, котрі працюють у рамках травмофокусованої психокорекції, мають практичний досвід і протягом останніх років пройшли навчання на різних міжнародних та загальноукраїнських семінарах. У роботі користуємося ізраїльськими й американськими протоколами, які суттєво відрізняються від колишніх. За старими протоколами психолога залучали через тиждень-два після початку лікування, першим із пацієнтом працював психіатр. Зараз психолог задіяний з перших годин. За протоколом активна реабілітація має тривати 6 місяців, а взагалі програма реабілітації розрахована на 2-3 роки.

Досвід психологічного відновлення в межах Центру медико-психологічної реабілітації воїнів АТО свідчить, що перебування в стаціонарі й активна психокорекційна робота дають позитивний результат, який було б доцільно зберегти і закріпити в амбулаторній роботі за місцем проживання (від 3 до 6 місяців). Але наразі не існує чіткого маршрутного плану, де і як демобілізовані військовослужбовці могли б отримувати психологічну підтримку після відновлення в стаціонарі. Дійсно, у місті діє кілька волонтерських організацій, куди ми рекомендуємо звертатися нашим пацієнтам для продовження відновного процесу (Центр сім’ї та молоді у м. Чернігів, ГО «Чернігівський осередок Асоціації фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій», ГО «Родина воїнів», ГО «Ресурс» тощо). У кожному із цих осередків є високопрофесійні фахівці, але наразі інтенсивність надання психологічної допомоги з боку волонтерів різко знижується.

Реабілітаційні послуги учасникам АТО, сім’ям загиблих воїнів та вимушеним переселенцям оплачуються за рахунок бюджетних асигнувань, але на сьогодні відсутня цільова державна програма з надання допомоги вказаному контингенту. А для запобігання перетворенню психологічних проблем у психіатричні потрібні зусилля всього соціуму й передусім затвердження державної програми, яка об’єднувала б зусилля Мінсоцполітики, урядових установ, громадських організацій і МОЗ. До того ж медичну допомогу учасникам АТО, сім’ям загиб­лих воїнів та вимушеним переселенцям треба надавати системно із залученням сімейного лікаря, психолога, фахівців зі спеціалізованої та високоспеціалізованої допомоги, тобто повинні бути задіяні всі структурні підрозділи Міністерства охорони здоров’я. І в першу чергу потрібно підвищувати кваліфікацію сімейних лікарів і психологів, бо події на Сході спричиняють дуже специфічні розлади адаптації, що до того ж модифікуються в часі. Тому, на мою думку, важливий постійний обмін досвідом, зокрема стажування лікарів за кордоном. Ці питання треба обов’язково включати в програму безперервної післядипломної освіти сімейних лікарів і психологів, бо невідомо, з якими викликами доведеться зіштовхнутися в майбутньому.

На жаль, доводиться констатувати, що на сьогодні вся психологічна допомога сконцентрована у великих населених пунктах. Але в центрах госпітальних округів вона обов’язково повинна бути, зокрема ми передбачили там кабінети психологічної допомоги. Інше питання: як ці кабінети забезпечити відповідними спеціалістами?

Щодо психіатричної допомоги, то в усіх медичних округах є спеціалізований кабінет або центр допомоги. Крім того, розглядаємо питання створення спеціалізованих відділень на базі ЦРЛ. Наразі вже відкриті невеликі відділення у Новгород-Сіверському та Семенівці, які обслуговуватимуть північні райони, плануємо створення такого відділення у Прилуках для обслуговування населення південного регіону. Це зручно людям, бо реально наближує спеціалізовану допомогу до населення не на словах, а на ділі. Але достеменно нині прог­нозувати подальшу структуру психіатричної служби в області не можна, бо Міністерство охорони здоров’я України ще не опрацювало концепції реформування спеціалізованих служб третинного рівня.

Серед інших проблем, із якими ми стикаємося щодня, — престижність професії, умови оплати праці, надання соціальної підтримки молодим лікарям, приведення умов перебування пацієнтів у психіатричних закладах у відповідність до сучасних норм, зміна світогляду медиків і працівників соціальних закладів.

На жаль, за матеріальним забезпеченням психіатрія посідає останнє місце з-поміж інших видів медичної діяльності, тобто фінансується за залишковим принципом. Та й суспільство до цієї галузі ставиться упереджено. З одного боку, є об’єктивні причини: психіатрія дійсно була свого часу каральною службою, і є багато прикладів використання її не за призначенням. Відтоді психіатрична допомога докорінно змінилася, але стереотипи її сприйняття залишилися. І на сьогодні зміна світогляду населення — теж проблемне питання, яке потребує комплексного вирішення.

Принципова зміна в питанні госпіталізації психічно хворих сталася у 2000 році. Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» потрібна добровільна згода хворого на госпіталізацію і лікування, при цьому прописані випадки примусової госпіталізації (коли людина може заподіяти шкоду собі або оточуючим). На сьогодні не вирішене ще одне дуже серйозне питання — госпіталізація за рішенням суду. Якщо психічно хвора людина скоїла злочин, у в’язницю її не направляють, а примусово лікують у спеціалізованих закладах. Наприклад, відділення суворого нагляду було в Дніпрі, посиленого нагляду — у нас. Раніше діяв Наказ №35, де чітко було розписано територіальний розподіл, але його скасували, а новим Наказом МОЗ №516 визначено 6 лікарень для застосування примусових заходів медичного характеру. Проте на сьогодні суд не має права спрямувати туди психічно хворих осіб, що скоїли злочин, бо ці заклади ще не готові їх прийняти. Тож нині суд, прокуратура і ми загнані у глухий кут, оскільки ніхто не знає, що робити з такими особами. Ми зверталися до Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції, МОЗ України, але жодних пояснень поки не отримали.

Дніпропетровщина

Ірина ПОКРОВА, головний спеціаліст відділу лікувально-профілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров’я Дніпропетровської ОДА

У зв’язку із військовими діями на Сході України відбулися зміни у структурі психічних розладів і контингенту хворих, що обумовило потребу в розробці нового комплексного підходу до надання високоефективної психолого-психіатричної допомоги. Для цього в області проведено спеціальну підготовку лікарів-психіатрів і медичних психологів фахівцями з профільних кафедр Дніпра, інших міст України, а також Ізраїлю, Австрії, Литви.

З метою зменшити кількість випадків психічного та психологічного травмування в КЗ «Дніп­ропетровська клінічна психіатрична лікарня ДОР» з 2014 року працює телефон довіри. На сьогодні телефонне консультування та психологічну корекцію проведено 975 особам. Здебільшого психолого-психіатрична допомога за телефоном довіри полягала в корекції підвищеної емоційної напруги й особистісних проблем, пов’язаних із вирішенням інтерперсональних стосунків у сім’ях, на роботі, та можливостей соціального функціонування. Така робота спрямована на запобігання можливому перетворенню психологічних проблем у психіатричні.

У найскладніших випадках психолого-психіатрична допомога атовцям надається у відділенні для ветеранів війни, яке функціонує у складі Дніп­ропетровської клінічної психіатричної лікарні, де на основі досвіду і рекомендацій фахівців із Литви та Ізраїлю вперше в Україні для психосоціальної реабілітації пацієнтів впроваджено метод поліпрофесійного обслуговування (бригадного). До складу бригади входять лікар-психіатр, лікар-психотерапевт, медичний психолог, фахівець із соціальної роботи, ерготерапевт. Така форма ведення пацієнтів, які брали участь в АТО, є найефективнішою порівняно з іншими методами відновного лікування. Поліпрофесійна бригада дає змогу комплексно вирішити проблеми пацієнта за клінічними, психологічними та соціальними напрямками. Для хворих, які зловживають алкоголем і психоактивними речовинами, до складу бригади залучають лікаря-нарколога. У таких випадках психотерапевтичний вплив поширюється на членів родини.

За статистичними даними всього в стаціонарі цього закладу психосоціальна реабілітація проведена 76 пацієнтам у 2014 році, 256 особам — у 2015 році, 233 — у 2016-му, 219 — торік і 82 пацієнтам протягом 5 місяців цього року. Загалом за вказаний період реабілітацію пройшли 866 осіб. Спеціальну психолого-психіатричну допомогу надано не лише мешканцям Дніпропетровщини, а й жителям Луганської, Донецької областей та переселенцям у випадку їх звернення. Переважно це були пацієнти з межовими станами та із залежностями (зловживання алкоголем і психоактивними речовинами). Слід зазначити, що результати психосоціальної реабілітації не стійкі, і з часом зазнають зворотного розвитку, у зв’язку із чим потребують повторних психосоціальних заходів.

Психолого-психіатрична допомога пацієнтам, незалежно від їх соціального статусу, надається на всіх рівнях. Психологічну, психотерапевтичну реабілітаційну допомогу учасники АТО отримують у 9 лікувально-профілактичних закладах Дніпропетровської області, де за звітний період цього року її надано 688 воїнам, із них стаціонарно — 551 особі, амбулаторно — 137. Крім того, на базі Обласного наркологічного диспансеру організований реабілітаційний центр, де лікарі-наркологи спільно з волонтерами-психологами позбавляють атовців наркологічних розладів та надають амбулаторну психотерапевтичну допомогу їм і членам їх сімей, що прискорює повернення постраждалих до мирного життя.

Також в області створено мобільну психологічну бригаду у складі психіатра, психотерапевта та психолога, яка здійснює виїзди в лікувальні заклади Кривого Рогу, Павлограда й у військовий госпіталь Дніпра та допомагає бійцям, котрі перебувають у стаціонарних відділеннях. А на базі Дніпропетровського обласного госпіталю ветеранів війни з грудня 2015 року функціонує центр реабілітації учасників АТО, де забезпечуються медикаментозне лікування, фізична, психологічна, психотерапевтична та психіатрична реабілітація. На сьогодні в центрі проліковано 2033 атовці, у 2018 році — 255.

Волинь

Людмила ЮРКО, головний лікар Волинської обласної психіатричної лікарні №1

Директор Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України Ірина Пінчук пропонувала кілька варіантів розвитку психіатричної і психологічної допомоги. Перший — відкрити спеціалізовані відділення на базі госпітального округу та власними силами проводити і прийоми, і стаціонарне лікування пацієнтів. Другий варіант передбачає створення міжгоспітальних стаціонарів. Мені зараз важко сказати, як вирішуватимуть це питання на Волині, оскільки в нас є три госпітальні округи і дві великі спеціалізовані психіатричні лікарні.

23 лютого 2016 року набув чинності Наказ МОЗ №121 «Про затвердження та впровадження медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги при посттравматичному стресовому розладі». Згідно з ним, у кожному районі передбачалося відкрити кабінет амбулаторної допомоги постраждалим під час проведення АТО, у якому медичну допомогу надавала б мультидисциплінарна бригада. Це був би ідеальний варіант, адже до складу такої бригади мають входити психіатр, психолог або психотерапевт, представники громадської організації та соціальних служб і навіть волонтери й учасники АТО, які в змозі допомогти в проведенні реабілітації. Але така концепція виявилася недієздатною, оскільки психологи і психотерапевти на районному рівні в нас практично відсутні, маємо одного лікаря-психіатра, а цього недостатньо, бо один фахівець не в змозі водночас приймати хворих, відвідувати пацієнтів удома та двічі на рік працювати у військкоматі. Саме через нестачу кадрів пацієнти — учасники АТО не мають можливості отримати належну психологічну реабілітацію на місцевому рівні.

Наразі в області не існує спеціальної прог­рами психологічної реабілітації учасників АТО. Надаючи таку допомогу, кожен медичний заклад керується власними можливостями, фінансовим і кадровим потенціалом. Основний реабілітаційний центр для атовців в області — Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни. Також нещодавно відкрито Центр реабілітації учасників АТО у КЗ «Луцький центр первинної медико-санітарної допомоги».

Тільки-но атовці почали надходити до Луцького гарнізонного військового госпіталю, Волинська обласна психіатрична лікарня відрядила туди своїх фахівців: 8 психіатрів, 8 психологів, 2 психотерапевтів. Роботу організували за графіком. Фактично всіх хлопців, яких було госпіталізовано до військового госпіталю у 2014 році (а це близько 600 осіб), наші фахівці оглянули, з усіма провели індивідуальні бесіди. В особливих випадках, що потребували невідкладної психіат­ричної допомоги, пацієнтів переводили до Волинської психіатричної лікарні. Паралельно розпочав роботу Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни, куди обласна психіатрична лікарня направила 6 психологів і 1 психотерапевта.

Нам терміново потрібно було готувати персонал до роботи з нетиповими пацієнтами. Розпочалися тренінги, організовані кафедрою соціальної і медичної психології Східноєвропейського університету ім. Лесі Українки. Практично всі фахівці психіатричної служби області на них побували.

У Волинську обласну психіатричну лікарню №1 перші пацієнти з бойовою травмою почали надходити у липні 2014 року, до кінця року було проліковано 59 таких хворих. У більшості з них були бойовий шок і психози. Для пацієнтів, які потрапляють до лікарні зараз, після чотирьох років війни, такі симптоми не характерні. Загалом у нашу лікарню у 2015 році госпіталізували 147 осіб, у 2016-му — 189, у 2017-му — 147. За 5 місяців цього року ми пролікували 155 осіб, які побували на Сході України.

Варто наголосити: серед військовослужбовців, які брали участь в АТО, у поле зору психіатрів потрапив лише кожен десятий. За статистикою, тільки 11% усіх демобілізованих учасників російсько-української війни пройшли психологічний стаціонар в області. Але це не означає, що ті, хто не звернувся по допомогу до психологів і психіатрів, її не потребував.

Великий недолік надання психіатричної допомоги атовцям — її відсутність на рівні первинної ланки медицини. Часто демобілізовані не звертаються до лікарів — і проблеми зі здоров’ям лягають на плечі їх родичів. Слід також враховувати психологічний стан тих, хто повертається з війни. Часто ці люди соціально дезадаптовані. Нерідко трапляється, що руйнуються сім’ї, а це — додаткова психологічна травма. Вважаю: області потрібно працювати за єдиною програмою, яка покроково розпише шлях вирішення проблеми, чітко визначить межі компетенції тих, хто надає психологічну допомогу, лікує атовців та займається їх соціально-психологічною реабілітацією, бо це різні речі, й не всі психічні розлади в тих, хто брав участь у воєнних діях, можна вилікувати без медикаментозної терапії та психотерапевтичного впливу за спеціальними методиками.

Харківщина

Борис МИХАЙЛОВ, завідувач кафедри психотерапії Харківської медичної академії післядипломної освіти, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор

Проблеми, звичайно, є — передусім фінансові, а також деякі організаційні. На них хотілося б зупинитися детальніше, оскільки стосуються вони не тільки регіону, а й всієї України. Хоча в процесі реформування всі наші лікувальні та клінічні установи при навчальних закладах збереглися, однак оптимізація ліжкового фонду, що почалася з перших днів незалежності, далася взнаки.

Враховуючи потужності колишньої міської лікарні, реформованої у Харківську обласну клінічну лікарню №3, де залишилося понад 1 тис. ліжок, й обласної клінічної психіатричної лікарні №1 у с. Стрілече, де понад 600 ліжок, стаціонарних місць нам вистачає. У принципі, це світовий і європейський тренд — скорочення стаціонарної психіатричної, психотерапевтичної та психологічної допомоги. Але організаційні труднощі в Україні полягають у непропорційному нарощуванні потужностей денних стаціонарів. У цьому плані ми поки що відстаємо від Європи, як і всі інші регіони.

Друга проблема — стан медико-психологічної та психотерапевтичної служби в загальносоматичній мережі лікувальних закладів. У нас становище дещо краще, ніж в інших регіонах, однак у нинішніх умовах викликає занепокоєння. Служба діє як в усіх обласних і в міських лікарнях, так і в поліклініках, але потужність її недостатня. Наприклад, у районних поліклініках міста на 100 тис. населення, закріпленого в середньому за кожним таким закладом, працюють, як правило, двоє, а то й один психотерапевт і один психолог. Під час ведення країною вимушених бойових дій необхідно пріоритетно розвивати службу нашого профілю, тим більше, що медичні технології, пов’язані з психологічним консультуванням і психотерапією, не вимагають дорогої апаратури та значного медикаментозного забезпечення. У непростий час дефіциту фінансування зростають реальні професійні потреби, обумовлені зміною загального психологічного стану населення.

Третя проблема пов’язана безпосередньо з реформуванням первинної ланки системи охорони здоров’я. Зараз триває активна кампанія підписання декларацій між сімейними лікарями та пацієнтами. А її нормативно-законодавча база, у тому числі адміністративно-фінансова, відстає від реальних потреб. Зокрема, не вирішені питання безперешкодного взаємного фінансування лікування людей у закладах різного підпорядкування, починаючи від сільських ФАПів, районних ЦПМД і закінчуючи клініками ІІ-ІІІ рівнів. Декларації, які сьогодні підписують по всій країні, законодавчо передбачають свободу пацієнта у виборі не тільки лікаря, а й лікувального закладу. Про те, як фінансувати медичне обслуговування пацієнта з області в міській лікарні, точно ніде не сказано, і для керівників вищої медичної ланки це пов’язано з фінансовим порушенням.

Є нові завдання і в підготовці спеціалізованих кадрів. Медико-психологічні та психіатричні проблеми популяції мирного часу і воєнного істотно відрізняються і за характером психічних розладів, і за спектром захворювань. Тому зараз ситуація в системі освіти медиків змінилася. Передусім це зумовлено різким збільшенням кількості пацієнтів, які потребують допомоги наших фахівців. З лав Збройних сил України на сьогодні демобілізовано понад 360 тис. осіб, які брали участь у бойових діях. І приблизно стільки ж зараз на службі. Крім того, хоча ніхто не знає точних цифр, додайте сюди понад 1,5 млн переселенців. Це вже не багатотисячний, а мільйонний контингент, який потребує психокорекційних заходів. І дуже багато таких людей перебуває в нашому регіоні.

Ці особливості змушують змінити систему підготовки фахівців і вводити нові технології роботи з особами, які пережили бойові дії. Стресові фактори раніше мали соціальний характер, а тут — величезний контингент людей, які пережили летальну загрозу, дивилися смерті в обличчя. І найсумніше, що серед них — багато дітей, у котрих своєрідний спектр і психологічних, і фізичних змін, а тому потрібен інший перелік технологій, за якими з ними необхідно працювати.

Є відповідні державні нормативні документи, згідно з якими всі демобілізовані повинні пройти медогляд. Тому фахівці ХМАПО, зокрема нашої кафедри психотерапії, зобов’язалися навчити лікарів первинної ланки, насамперед сімейних і педіатрів, розпізнавати проблеми не тільки щодо соматичного стану, а й психологічного. З якимось контингентом вони зможуть впоратися самостійно, використавши новітні специфічні корекційні заходи, а якийсь, із гострішими проявами психічних розладів, муситимуть спрямовувати до закладів охорони здоров’я вторинного-третинного рівнів.

Також проводимо навчання психіатрів і психотерапевтів, психологів: як короткострокові, тренінгові, так і триваліші курси з нових психотехнологій. Це завдання вирішуємо по-різному, ось уже 4 роки, приділяючи особливу увагу розробленню методичної літератури, навчальних посібників, затверджених МОЗ і для цивільної, і для спеціалізованої військової мережі охорони психічного здоров’я населення. Ця робота, звичайно, ще далека від досконалості та завершення, але ми працюватимемо й надалі, контактуючи з МОЗ, військовими фахівцями й медиками ПАТ «Укрпрофоздоровниця».

Тернопільщина

Леся КОСОВСЬКА, головний експерт управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА за напрямом «Психіатрія», заступник головного лікаря з психіатрії Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні

Щодо кадрового забезпечення, то область не повністю укомплектована спеціалістами порівняно із загальнодержавними показниками. Так, у 5 районних лікарнях немає лікарів-психіатрів, і це — чимала проблема в контексті майбутніх реформ нашої служби, особливо у налагодженні співпраці із сімейними лікарями.

На мою думку, розбудову системи охорони психічного здоров’я маємо розпочати із сімейної медицини, бо хто краще, ніж сімейний лікар, може знати пацієнта, його родину, спадкові чинники? Але для цього потрібно організувати навчання лікарів первинної ланки, які могли б надати психіатричну послугу на цьому рівні медичної допомоги. Слід продумати й такий аспект, як конфіденційність та збереження інформації про психічнохворого. Однак якщо розпочати вказані нововведення вже зараз, це суперечитиме ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу».Тому, поки не врегульована нормативно-правова база, про співпрацю із сімейниками говорити зарано. До речі, з цієї самої причини виникли й проблеми в пілотному проекті, який стартував кілька років тому в чотирьох областях і мав на меті продемонструвати імплементацію досвіду німецьких колег у нашу систему надання психіатричної допомоги. Але не все заплановане вдалося реалізувати саме через недосконалість української нормативно-правової бази.

Основною метою змін має бути, на мій погляд, не скорочення ліжок чи намагання оптимізувати службу, а вибудовування мережі позалікарняних закладів. Для цього нам потрібно налагодити пос­тійну систематизовану опіку пацієнта різними службами — соціальною, амбулаторною, консультативними центрами. Маємо створити такі умови, щоб у центрі цих подій головною дійовою особою була людина з вадами психічного здоров’я. Ці особи окрім суто медичних страждають і від соціальних негараздів: хтось втратив житло, інший — родинні зв’язки. До того ж усі вони потребують тривалого лікування. Вирішити подальшу долю пацієнтів, які дали згоду на проживання в будинку-інтернаті, не завжди можливо, позаяк у таких закладах обмежена кількість місць. Тож сьогодні ці люди залишаються під нашою опікою.

Окрім того, настав час затвердити Національну державну програму, спрямовану на поліпшення психічного здоров’я населення, адже це одна з основ національної безпеки держави. Психічнохворі — повноцінні члени суспільства, яких потрібно не віддаляти від інших, а навпаки — інтегрувати в соціум. Це й має стати ключовим завданням реформи.

У медичному просторі нашої області створено 4 госпітальні округи, кожний з яких має свої особливості, які ми враховували. Скажімо, на вторинній ланці окрім кабінету районного психіатра відкриємо ліжка в стаціонарі для пацієнтів із невротичними розладами, можливо, це будуть психосоматичні відділення чи кілька ліжко-місць у терапевтичних відділеннях. Реформа медичної галузі передбачає скорочення стаціонарних місць, тому акцент спрямовуватиметься на амбулаторну психіатричну допомогу. У межах усіх 4 округів Тернопільщини маємо налагодити такий вид допомоги (і не лише для пацієнтів з невротичними розладами), створивши стаціонари денного перебування. До того ж ми враховували й такий чинник, як наближення психіатричної допомоги до місця проживання пацієнта, тобто зручність доїзду, потенціал фахівців психіатричного профілю.

Чи не найболючіше питання — фінансування. Психіатрична галузь завжди фінансувалася за залишковим принципом, сьогодні ж нам узагалі виділяють мізер — 10 грн на добу на медикаменти. На фармацевтичному ринку нині представлений широкий арсенал сучасних препаратів, які дають змогу в короткі терміни запобігти розвитку гострих станів, однак більшості хворих через безгрошів’я та неплатоспроможність їх родичів вони, на жаль, недоступні.

Ще один напрямок роботи служби — організація психіатричної допомоги учасникам АТО. На базі Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні створено Центр психологічної реабілітації учасників АТО. З початком військових дій на Сході України тут пройшли лікування та реабілітацію 630 осіб. З обласного бюджету отримали кошти на медпрепарати для учасників АТО і їх сімей. Центр реабілітації створили на базі одного з відділень медичного закладу, де надаємо допомогу пацієнтам психіатричного і неврологічного профілів. Особливо гостро ці особи потребують допомоги медичного психолога. Утім, зрозуміло, що відновний процес у таких постраждалих — тривалий, до того ж вони звертаються по допомогу в громадські організації, приватні центри, до волонтерів. Тому ми й налагодили тісну співпрацю з місцевими волонтерами.

Однак, попри всі зусилля, нині відчуваємо гостру потребу у спеціально підготовлених фахівцях медико-психологічної реабілітації з ухилом на реабілітацію осіб, що отримали бойову психологічну травму. На жаль, в Україні таких спеціалістів недостатньо. Нині збільшується кількість пацієнтів із постравматичним стресовим розладом, розладами адаптації, іншою психіатричною патологією, отриманою під час воєнних дій. Паралельно зростає і кадрова проблема, тож переконана, що про це необхідно подбати на державному рівні: організовувати семінари, майстер-класи, тренінги для наших фахівців, які проводили б спеціалісти з досвідом лікування таких станів; направляти на такі навчання спеціалістів із державних закладів охорони здоров’я чи організовувати їх стажування на базах зарубіжних закладів психологічної допомоги. На жаль, поки ми обмежені рамками бюджетного кодексу і не можемо самостійно збільшувати штат чи створювати нові посади, хоча дуже потребуємо таких фахівців. Сподіваємося, коли запрацює реформа і ми перейдемо у статус комунальних неприбуткових підприємств, керівництво нашого закладу зможе укомплектувати штат кваліфікованими та високопрофесійними психологами, психотерапевтами.

Безсумнівно, маємо подбати і про юридичну захищеність лікаря-психіатра. На жаль, Закон України «Про психіатричну допомогу» прописаний лише для пацієнта, а це несправедливо. Судові позови з приводу діяльності психіатричних закладів та лікарів засвідчили, що жоден адвокат не береться їх захищати. Тому адміністарації закладів самотужки намагаються вирішувати питання із судовими органами. Поки що єдиною підмогою є співпраця з громадськими організаціями, куди входять пацієнти, їх батьки та родичі, які допомагають захищати права і лікарів, і недужих.

Ще один надважливий чинник на шляху реформування психіатричної служби — подолання стигматизації психічнохворих у нашому суспільстві. Підтримка таких пацієнтів повинна вийти за межі психіатричної клініки, а люди, які їх оточують, мають нарешті зрозуміти, що вони є повноправними членами суспільства, і наша місія — допомогти їм.

Буковина

Марія ПОЛІЩУК, заступник директора Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА

Допомога психолога може бути надана в обласній психіатричні лікарні та практично в кожній районній. Окрім цього, із початком бойових дій на Сході України у 2014 році були запроваджені посади психологів в ОКУ «Чернівецький обласний госпіталь ветеранів війни» та Чернівецькому базовому військовому госпіталі. Таким чином, військовослужбовці можуть отримувати допомогу в будь-якій із цих лікувальних установ.

Фінансування психіатричної допомоги відбувається, як і в цілому по галузі: на харчування, медикаменти, заробітну плату, енергоносії. Але для нас найвідчутнішою проблемою є старе приміщення лікарні, що не відповідає нормативам перебування пацієнтів. Потрібна повна реконст­рукція, проте коштів на неї немає. До того ж більшість відділень розраховані на тривале лікування пацієнтів. Вважаю, що тут потрібні оптимізація та зміна структури лікувального зак­ладу. Зокрема, у лікарні переважно має надаватися медична допомога при гострих станах, а надалі опікуватися пацієнтами повинні інтернати для хронічних психіатричних хворих і хоспіси. Бо наразі виходить так, що медична установа частково виконує соціальні функції.

Окрім того, сучасні протоколи лікування потребують сучасних дороговартісних медикаментів. Проте у зв’язку з обмеженим державним фінансуванням медичної галузі загалом лікувати пацієнтів доводиться недорогими аналогами.

Крім того, переконана: дитяче відділення мало б функціонувати не у психіатричній лікарні, а у складі дитячої лікарні, як це прийнято в Європі.

Велика частина пацієнтів відділення інтенсивної терапії психіатричної лікарні — це хворі з наркотичною чи алкогольною залежністю. З року в рік маємо одну й ту саму статистику: 70% пацієнтів реанімації — люди з гострим алкогольним або наркотичним отруєнням. У Європі та світі немає окремо наркологічних диспансерів. Усі пацієнти із залежними станами лікуються в психіатричних клініках. Водночас наразі в нас про об’єднання не йдеться, адже тоді виникає питання: хто здійснюватиме дослідження на стан алкогольного і наркотичного сп’яніння та подальше медичне спостереження за пацієнтами? Це ж величезний обсяг роботи! За кордоном існує широка мережа клінік відновного лікування для наркологічних пацієнтів, ними опікуються громадські організації та приватні фонди. В Україні такої практики поки немає.

Оскільки психіатрична допомога — це вже третинний рівень, реформа в сенсі зміни системи фінансування ще не відбулася. І поки впорядковано не запрацює система надання первинної та вторинної медичної допомоги, навряд чи можна очікувати на відчутні зміни на третинному рівні. Фахівці реформованих закладів первинки будуть зобов’язані розпізнавати наркологічні, психологічні чи психіатричні проблеми і направляти пацієнтів до відповідного спеціаліста на вторинний рівень. Але, звичайно, тільки за особистої згоди хворого. Так само, відповідно до Закону «Про психіатричну допомогу», жоден пацієнт не може бути госпіталізований до стаціонару психіатричної лікарні без відповідного рішення суду. Це європейський підхід, однак вчасно непроліковані патології поглиблюються і гірше піддаються корекції.

З іншого боку, наближення до європейських критеріїв психічного здоров’я дало нам можливість краще диференціювати психічні стани у людей. Наприклад, діагноз, що раніше мав загальну назву «розумова відсталість», наразі розділили на кілька нових діагнозів. Так само й аутизм. Якщо захворювання діагностувати в ранньому віці, провести грамотну корекцію, то дитину вдасться адаптувати до життя у суспільстві.

Психіатрія та психологія нині потужно розвиваються. Звісно, змінюються підходи в роботі, впроваджуються нові методики. Проте, на жаль, курсів підвищення кваліфікації в державних установах украй недостатньо. Практично всі навчальні програми (сучасні діючі методики психокорекції) реалізуються громадськими організаціями (приватними підприємцями) на базі приватних клінік і є платними. А згідно із чинними нормами можливості оплатити відрядження фахівцю державної медичної установи до приватної немає. Таким чином, наші психологи вчаться винятково за власний кошт. У цьому плані активну позицію займають психологи Буковинського державного медичного університету. Зокрема, Олександр Поліщук, експерт Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА за фахом «Медична психологія та психотерапія», керівник медико-психологічного центру БДМУ проводить тренінги для психологів області кожних 2-3 місяці із залученням спеціалістів з інших регіонів України, а також з-за кордону (Швейцарії). Таким чином, тобто власними силами, і впроваджуємо зміни.

Кіровоградщина

Геннадій СЯБРЕНКО, головний лікар Кіровоградського обласного госпіталю для ветеранів та учасників бойових дій

Сьогодні в госпіталі немає труднощів із фінансуванням, забезпеченістю ліжками чи персоналом. Головна проблема полягає в тому, що на офіційному рівні відсутня чітко визначена політика подальшого розвитку галузі. Не зрозуміло, залишаться госпіталі в системі охорони здоров’я чи їх передадуть Міністерству у справах ветеранів, яке наразі створюється.

Нині в нормативних документах для сімейного лікаря, на жаль, жодним чином не передбачено надання психологічної допомоги атовцям. Тому вважаємо, що в районах нашого регіону треба створювати такі самі центри, як у нашому госпіталі. Тоді сімейний лікар виконуватиме функцію диспетчера.

У 2014 році система надання медико-психологічної допомоги атовцям, фактично, створювалася з нуля. До цього служби психологічної допомоги з урахуванням бойових дій узагалі не існувало. На базі госпіталю ми розпочали тематичні підготовчі курси для студентів Донецького медичного університету, відкрили кафед­ри медичної реабілітації, медичної психології, психіатрії, наркології тощо. Тепер ми — клінічний заклад, на базі якого відбувається підготовка майбутніх фахівців.

Для того аби не допустити переходу психологічних проблем у психіатричні, ми працюємо системно: включаємося в роботу з бійцями на стадії підготовки до бойових дій; куруємо їх безпосередньо під час перебування в зоні АТО; готуємо до демобілізації та реабілітуємо після неї. А далі забезпечуємо постійний супровід пацієнта протягом подальшого життя. У цій системі багато структур, служб, координаторами яких виступають госпіталь і центр «Ком-Пас». Підключаємо військові комісаріати, центри зайнятості, школи, управління освіти, сім’ї, молоді та спорту, ветеранські організації і, звісно, лікарів та психологів медзакладів усієї області. Досить складна ситуація з психологами: утримати людей, які вміють працювати з психологічними травмами, кожен день пропускають через себе чужий біль і отримують за це копійки, нереально. Волонтерство практично закінчилось в 2016-2017 роках — тепер час переходити на умови роботи, зрозумілі як для фахівців, так і для пацієнтів.

Фахівці обласного госпіталю і центру «Ком-Пас» працюють у складі робочої групи Міністерства соцполітики зі створення програми медико-психологічної реабілітації та колективу, що розробляє напрямки роботи з новим Міністерством у справах ветеранів, яке мало запрацювати з 1 вересня, але наразі цю дату відтерміновано. На сьогодні проблемами ветеранів опікуються 5-7 міністерств, а, як відомо, у семи няньок дитя без нагляду.

До речі, ми бачимо на практиці, що психологічні проблеми бійців зараз посідають друге, а то й третє місце у структурі допомоги. На першому місці — медичні негаразди. Коли в людини щось болить, є поранення, контузія, то психологічна допомога надається як супровідна.

У нашій області діє хороша програма діагностики: атовці не шукають коштів на дороговартісні дослідження (аналізи на гепатити, СНІД, огляд щитоподібної залози, КТ, МРТ, коронарографію тощо). І це ще один позитивний психологічний фактор — усвідомлення, що тобою опікуються.

Рівненщина

Олег КОЛБАЧ, головний лікар КЗ «Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення» Рівненської обласної ради

Але поки доля закладів психіатричної ланки не вирішена державою, вони працюватимуть, як раніше. І їх діяльність не залежить від роботи первинної ланки медико-санітарної допомоги. Бо наші пацієнти рідко звертаються до сімейних лікарів, частіше одразу потрапляють до нас — без направлень і коштів, котрі, як передбачає реформа, «йтимуть за ними». Але відмовити у наданні медичної допомоги ми не маємо права. Тому вихід для себе бачимо у співфінансуванні закладів такої допомоги з боку держави, місцевої влади, благодійних і релігійних організацій.

Утім, ми починаємо все-таки налагоджувати співпрацю з первинкою, зокрема щодо запровадження замісної терапії для наркологічних хворих. Розроблено програму, за якою сімейні лікарі у 2 центрах ПМСД міста Рівне візьмуть під свій контроль загалом 80 пацієнтів, вестимуть їх та видаватимуть метадону гідрохлорид. Також хочемо передати сімейним лікарям ще одну категорію наших пацієнтів — хронічних хворих (зокрема, з ВІЛ-інфекцією, туберкульозом), яким потрібна лише підтримувальна терапія і яких недоцільно лікувати в стаціонарі. А щодо психіатричних хворих, то їм, без сумніву, допомогу слід надавати лише в спеціалізованих закладах.

На жаль, окрім організаційних моментів психіат­рична служба має чимало й інших труднощів. Адже останні 25-30 років держава практично не приділяла їй уваги. За минуле десятиріччя область майже нічого не отримувала для закладів психіатрії, і фінансувалися вони за залишковим принципом. Наш центр розмістився у пристосованому приміщенні, де колись був дитячий садочок. Ми вклали кошти в ремонт, а тепер постає питання про передачу будівлі місту для відновлення її прямого призначення. Звісно, нам хотілося б мати зручне просторе приміщення, де разом розташувалися б наркологічне і психіатричне відділення, бо зараз не вистачає площі для наявних ліжко-місць (їх у закладі 95). Але натомість нам поки що нічого не пропонують. До того ж наркологічне відділення займає орендоване приміщення, тож там ми навіть ремонту не можемо зробити. Тому й звернулися до міської ради з проханням передати будівлю на баланс області, щоб мати змогу якось вирішити це питання.

На щастя, знаходимо розуміння з боку обласної влади. Цього року нашому закладу було виділено 180 тис. грн на комп’ютеризацію та встановлення сигналізації. Також вдалося знач­но підвищити якість харчування пацієнтів: сьогодні його вартість для одного хворого у день становить 20 грн (раніше — 12). Завдяки коштам зі спецфонду ми замінили 50 ліжок, відремонтували деякі палати, санвузли, придбали певне обладнання для харчоблоку. Плануємо також утеплити приміщення.

Наразі нам дуже потрібні спеціальні професійні фіксатори. Їх не виробляють в Україні, і за власні кошти за кордоном ми ніяк не можемо їх купити — необхідна централізована поставка на рівні МОЗ. Бо зараз від бідності змушені підв’язувати хворих простирадлами, але ж це якийсь «кам’яний вік»…

На жаль, дуже низький рівень і медикаментозного забезпечення наших пацієнтів — менше 7 грн на день. На рік нашому закладу треба близько 1,5 млн грн для стаціонарного лікування психіатричних хворих. Тож на наступний рік проситимемо в обласної влади виділити ці кошти, адже більшість наших пацієнтів — люди малозабезпечені й не здатні самостійно придбати ліки. Також хочемо виступити з ініціативою щодо запровадження в області програми підтримки наших працюючих пацієнтів. Відповідно до неї вони безоплатно отримуватимуть ліки — сучасні нейролепткии, завдяки яким зможуть нормально соціалізуватися.

Водночас у нас виникають проблеми із взяттям пацієнтів на облік. В області є чимало наркологічних і психіатричних хворих, але без їх особистої згоди ми не можемо не те, що взяти їх на облік, а й навіть зарахувати до консультативної групи — законодавство це забороняє. Дозвіл на примусове лікування надає тільки суд. Відтак торік ми взяли на облік лише 23 наркологічних хворих, але це дуже мало. Тож варто розробляти спеціальну державну програму, створювати мережу анонімних кабінетів, щоб реально оцінювати ситуацію і планувати свою роботу.

Також сьогодні перед нами постала проблема надання допомоги учасникам АТО. Не зрозуміло, хто в принципі, має ними опікуватися. Так, з одного боку, це наша категорія пацієнтів, але до нас їх ніхто не направляє, бо їх не вважають психічнохворими. До того ж у багатьох атовців розвивається наркотична залежність через безконтрольне призначення сильнодіючих анальгетиків чи наркотичних препаратів під час лікування поранень чи інших ушкоджень. Водночас фобії, панічні атаки, віддалені наслідки контузій і черепно-мозкових травм, які призводять до порушень психіки, вимагають спеціалізованого лікування, реабілітації й адаптації. Але сьогодні національної програми з психореабілітації атовців немає, ведуться лише розмови про це. У нас немає спеціалістів, здатних надавати медико-психологічну допомогу військовим. У нашому закладі працюють лише один психотерапевт (він узагалі один на всю область!) і педагогічні психологи (медичних у нас раніше не готували), які не мають відповідної кваліфікації для роботи з такими пацієнтами. Тож нам украй потрібні медичні психологи, психотерапевти, реабілітологи, а їх слід готувати щонайменше 5 років. Без цього забезпечення пацієнтів адекватною психосоціальною реабілітацією неможливе.

Украй потрібні сучасні реабілітаційні центри, у яких психіатричні хворі могли б отримувати повноцінне лікування протягом 8-9 місяців — саме таке доступне пацієнтам за кордоном. Адже, як відомо, за 45 днів можна позбавити хворого лише фізичної залежності, психологічна ж вимагає багатьох місяців роботи. У нас же наразі, наприклад, наркологічного хворого госпіталізують лише на 10 днів, протягом яких надають, по суті, тільки первинну медичну допомогу — проводять детоксикацію, а далі, як то кажуть, все в руках самого пацієнта.

Держава все-таки мусить потурбуватися про можливість забезпечення психіатричних хворих належною медичною допомогою. Та поки що ми не знаємо, яким буде наше завтра. Ми переходимо на європейські стандарти лікування, але не маємо відповідної нормативної бази. Ми не можемо запроваджувати платні послуги та відкривати анонімні кабінети. Але при всьому цьому дуже хочемо підняти психіатричну службу в Рівненській області на вищий щабель, аби довести, що вона вміє ефективно працювати.

Львівщина

Богдан ЧЕЧОТКА, генеральний директор КЗ ЛОР «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня»

На первинці ж робота сімейних лікарів із психічнохворими наразі проводиться переважно на інтуїтивному рівні або коли розлад уже помітно неозброєним оком. На вторинному рівні дільничний психіатр дві третини свого робочого часу видає довідки та проводить профогляди, а не лікує пацієнтів.

Надію на швидкі позитивні зміни вселяє нинішня позиція МОЗ України, котра ставить галузь психіатричної допомоги на один щабель з усіма іншими. Важливим документом, котрий регламентуватиме роботу служби, є Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року.

Наступним кроком могло б стати прийняття регіональних програм, що передбачали б розвиток цього виду допомоги на первинному рівні, тобто на рівні громад, створення окремих центрів психічного здоров’я або ж відділень у соматичних лікарнях. Саме такі програми дали б змогу розпочати міжсекторальну та міжвідомчу співпрацю на кшталт залучення служби у справах дітей там, де це стосується дитячої патології, служб соціального захисту, інших суміжних організацій. Адже за кордоном подібна служба є не суто медичною структурою, а мультидисциплінарною із залученням психотерапевтів, психологів, соціальних працівників тощо.

Ми плануємо створити в місті Червоноград центр психічного здоров’я у якості пілотного проекту, що в разі успіху зможе стати прикладом для всієї України. У центрі надаватимуть амбулаторну допомогу, будуть задіяні скринінгові механізми, котрі допомагатимуть виявляти захворювання на ранніх стадіях. Також проводитимуть реабілітацію після стаціонарного лікування на третинному рівні. Тобто передбачається комплексна робота: раннє виявлення захворювання, амбулаторне втручання, скринінгові механізми, робота із сім’ями, дітьми, демобілізованими, людьми, що повернулися із місць позбавлення волі, тощо.

Згодом й інші міста обласного значення зможуть долучитися до створення подібних центрів. Паліативний і геронтологічний напрямки також можна включити до їх структури, адже психологічна допомога потрібна й таким пацієнтам. Завдяки реформі багато медзакладів Львівщини отримали змогу перепрофілювати, наприклад, неврологічні відділення у психоневрологічні. Це сприятиме збереженню ліжкового фонду. Усе залежатиме від бажання самих громад.

У майбутньому обласна лікарня має працювати в кількох напрямках: проводити експертизи та заходи примусового лікування, займатися прос­вітницькою діяльністю, що включає впровад­ження нових протоколів і стандартів лікування. Крім того, плануємо створити на базі лікарні потужний тренінговий центр, де могли б навчати сімейних лікарів, районних психологів тощо, тобто тих, хто працюватиме, так би мовити, «у полі». Також там буде передбачено можливість відпрацьовувати дії персоналу лікарень в екстремальних обставинах. Варто звернути увагу й на роботу зі ЗМІ, соціальними мережами: психіатрична лікарня повинна бути відкритим закладом, а не установою, якою лякають.

Основною перешкодою на шляху реформаторських кроків є хронічне недофінансування медичної галузі загалом, а надто психіатрії. Це призводить до складного становища як із матеріально-технічною базою, так і з функціонуванням установ. Також законодавча база формується значно повільніше, ніж цього хотілося б медичним працівникам. Та й інертність певної частини самих медиків, котрих влаштовує існуючий стан речей у галузі, не надто сприяє розвитку.

До значних змін галузь спонукають і події на Сході держави, що впливають на роботу медиків. Адже на всіх рівнях кожен з них повинен володіти алгоритмами скринінгу та ранньої діагностики посттравматичного стресового розладу, а відтак і його профілактики, тож усі медичні та соціальні працівники потребують підвищення кваліфікації, аби зуміти його розпізнати.

Від самого початку військових дій було розроблено велику кількість методичних матеріалів, напрацьовано багато методик. Хоча, на мою думку, цілісної картини щодо роботи в цьому напрямку в держави досі немає. У першу чергу це пов’язано із тим, що окремо сегмент психологічної допомоги не є ефективним. Лише комплексний підхід, що включає соціальну, медичну, психологічну, навіть трудову реабілітацію, може дати результат. Наразі МОЗ України планує відкрити загальнодержавний ПТСР-центр, що займатиметься цією проблемою. На рівні області ще 2015 року у м. Винники було створено «Єдине вікно» для надання демобілізованим допомоги, зокрема й психологічної. Робота цього закладу ще потребує аналізу, оскільки в разі її ефективності психологічну ланку можна підсилити. Якщо ж ні, то акцент буде зміщено на обласну психіатричну лікарню. Насправді, готової моделі вирішення питання не існує, але прагнення в усіх служб є.

Оскільки на Львівщині функціонує лише 1 госпітальний округ, це унеможливлює будь-які непорозуміння між медичними закладами. У разі створення регіонального ПТСР-центру координаційні функції щодо надання допомоги мали б перейти до нього. До цього згаданим питанням займатиметься Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня, мабуть, на всіх рівнях: первинному, вторинному, третинному. Надалі клінічний маршрут пацієнта залежатиме від створення інших установ на теренах регіону: окремі відділення у соматичних лікарнях, окремі центри психічного здоров’я тощо. Найбільш вірогідно, що вся допомога надаватиметься тільки за направленнями сімейних лікарів, оскільки вони отримуватимуть кошти згідно з укладеними деклараціями. Відповідно, надання первинної психіатричної допомоги входитиме до їх компетенції. На сьогодні основне наше завдання — допомогти їм навчитися розпізнавати захворювання на ранніх стадіях. До того ж це дасть змогу мінімізувати упередження до проблеми, а пацієнтові — зрозуміти, що звернення до таких фахівців є абсолютно буденною ситуацією, якої не варто соромитися.

Закарпаття

Любов МАНДЗЧИЧ, начальник управління охорони здоров’я Мукачівського міськвиконкому

Якщо в людини виявляють клінічні ознаки розладу, лікувати її потрібно комплексними методами, котрі включають психологічну та психіатричну допомогу і медикаментозну терапію. Коли цього не зробити, то розлад набуває хронічної форми. Подолати проблему можна лише об’єднавши зусилля лікарів-психіатрів, психотерапевтів і психологів. І це актуально не тільки для тих, хто брав участь у воєнних діях, а й для людини, яка пережила реальну небезпеку, стрес, втрату рідних тощо.

На жаль, подібних чинників, що призводять до стресових ситуацій, у нашому сьогоденні не бракує. Військові дії на Сході України також внес­ли певні зміни у структуру психічних розладів. А це, у свою чергу, вимагає від лікарів сучасного й актуального підходу до лікування таких пацієнтів. Адже раніше системи психологічної допомоги для демобілізованих, котрі брали участь у бойових конфліктах, у нас взагалі не існувало. Чотири роки тому її довелося створювати з нуля. Ще одна проблема: не завж­ди демобілізовані вчасно звертаюся до лікарів. Причини різні: комусь важко визнати, що з’явилися певні негаразди із психічним здоров’ям, інші не знають, до якого лікаря слід записатися на прийом. Особливо це актуально для демобілізованих жителів віддалених районів. Усі учасники воєнного конфлікту повинні пройти психологічну реабілітацію, адже здебільшого ці люди пережили стрес. Велике занепокоєння викликає психологічний стан тих, хто побував у горнилі бойових дій. Крім того, відбувається певне звикання до війни, а після поверненя додому бійцям важко адаптуватися до звичного життя. Проблем додають і втрата друзів, каліцтво, несправедливе ставлення з боку знайомих, які уникнули мобілізації, а також проблеми у сім’ї, приміром, розлучення. Ці та інші чинники зумовлюють додатковий стрес, загострюють психічні проблеми, які вже існували в людини раніше, але не проявлялися. Проте наразі відсутні механізми контролю, а принцип примусовості в лікуванні психічнохворих діє частково. Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» від пацієнта потрібна добровільна згода на стаціонарне лікування. Виняток становлять випадки, коли такий хворий може заподіяти шкоду собі або іншим людям. Та й силоміць примушувати людину з незнач­ними ознаками розладу психіки до лікування неправильно. Інше питання, коли людина скоїла злочин, і в неї виявлено симптоми психіатричного захворювання. Таких осіб направляються на лікування до Берегівської психіатричної лікарні.

Сьогодні в країні відбувається медична реформа, зокрема вона вже працює на первинній ланці. Постає питання: до кого звертатися людині в разі виникнення певних змін у поведінці? Хто повинен розпізнати недугу та надати першу фахову допомогу? Раніше це були спеціалісти-психологи або психіатри, однак нині на прийом до вузького спеціаліста потрібне направлення.На мою думку, виявити перші тривожні симптоми повинен сімейний лікар, а далі мають підключитися відповідні фахівці. Такі працюють у військовому шпиталі, розташованому в Мукачевому, де проводиться психологічна робота з військовими, які перебувають на стаціонарному лікуванні. Діє виїзна бригада, до складу якої входять психологи та психотерапевти, — вони надають допомогу пацієнтам терапевтичного і хірургічного відділень. А на базі обласної психіатричної лікарні в Береговому створено військово-лікарську психіатричну комісію. Протягом року на лікування до цього закладу було прийнято 66 бійців, до шпиталю — 60 ветеранів. Загалом по консультацію до психологів звернулося більше 5 тис. закарпатців.

Основною перешкодою розвитку цього напрямку медицини є брак коштів. Спеціаліст, який навчався за кордоном, навряд чи влаштується на роботу до райлікарні. А принцип «Гроші йдуть за пацієнтом», який мав би покращити ситуацію, на цьому рівні поки на працює.

Підготували Олена БЕРЕЗКІНА (м. Чернігів), Ірина КАДЧЕНКО (м. Дніпро), Петро ГЕРАСИМЕНКО (м. Луцьк), Ольга ФАЛЬКО (м. Харків), Лариса ЛУКАЩУК (м. Тернопіль), Ольга КАМСЬКА (м. Чернівці), Марія ЛАРЧЕНКО (м. Кропивницький), Дана РОМАНЮК (м. Рівне), Юлія МАСЮКЕВИЧ (м. Львів), Елеонора САВИЦЬКА (м. Ужгород), спеціально для «ВЗ»