Ліки за кошти держбюджету 2016 року досі не дійшли до пацієнтів
21/04/2017
Скільки грошей потрібно на медичну реформу?
21/04/2017

Будівничі громадського здоров’я: як заповнити вакуум?

Ще кілька років тому в Україні говорили про громадське здоров’я лише як про новий термін, щось не дуже зрозуміле і майже недосяжне. Нині маємо суттєві зрушення — затверджено концепцію розвитку напрямку, відповідну спеціальність, створено Центр громадського здоров’я та його підрозділи, з’явилися першопрохідці з підготовки фахівців із громадського здоров’я. Каркас нової системи вимальовується. Чи скоро побачимо цілісну конструкцію? І які кадри вирішуватимуть усе?

Олеся ГУЛЬЧІЙ, проректор з міжнародних зв’язків та науково-педагогічної роботи з іноземними громадянами Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, Заслужений працівник охорони здоров’я України, доктор медичних наук, професор
ВЗ В Україні прискореними темпами вибудовується система громадського здоров’я. Чи встигатимемо наповнювати її кваліфікованими кадрами, адже досвіду їх підготовки в нашій країні немає?

— Дійсно, усі процеси, пов’язані зі становленням громадського здоров’я в Україні, відбуваються набагато швидше, ніж це дехто прогнозував, особливо скептики. Слід віддати належне послідовній позиції влади, яка усвідомила невідворотність розбудови нової системи. Важливим поштовхом до цього стало підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, окрема глава якої наголошує на необхідності виконання нашою державою згаданих зобов’язань. Альтернативи цьому не існує, тож Україна рухається в правильному напрямку, але ми маємо дивитися на крок уперед. Дійс­но, створено центри громадського здоров’я. Що далі? Чиїм інтелектом вибудовуватиметься система, хто в ній працюватиме? Потрібні кваліфіковані кадри, аби не дискредитувати ідеї і не підмінити її формальними заходами. На першому етапі маємо оцінити потенціал тих, хто вже працює в цій системі, адже в Україні ще з радянських часів існувала превентивна медицина, хоча вона й була швидше декларативною, ніж реалістичною. Однак у ній були задіяні відповідно навчені фахівці — ціла когорта епідеміологів, лікарів-гігієністів, спеціалістів різних напрямків медицини, які оволоділи необхідними знаннями з профілактики (хоча здебільшого й вторинної). Нині ця система трансформується. Хтось стверджує, що це відбувається шляхом знищення санепідслужби, дехто вважає такий процес модернізацією застарілої системи. Утім, ми маємо бути реалістами, тобто повинні оцінювати нинішній стан речей і головне — перспективи, а також намагатися уникати помилок, яких припускалися ми самі та наші сусіди.

ВЗ Країни колишнього соціалістичного табору, які мають статус члена ЄС, змушені були швидко стати на рейки громадського здоров’я. Як їм це вдалося і чи обійшлося без втрат?

— Польща, Угорщина, країни Балтії так само отримали у спадок багато елементів соціалістичної системи охорони здоров’я і превентивної медицини зокрема. Наприклад, у Литві функціонувала така сама система підготовки медичних кадрів, зокрема в медичних вишах існували санітарно-гігієнічні факультети, які досі збереглися в Україні. Нині наші західні сусіди мають дуже потужні системи громадського здоров’я, тобто вони не просто адаптувалися до європейського досвіду, а й дуже швидко зробили масштабний крок уперед. Зокрема це сталося завдяки належній фінансовій та експертній підтримці міжнародної спільноти, однак чи не найвизначальнішим чинником такого прогресу було бажання цих країн дотримуватися європейського вектора розвитку, у тому числі й у секторі охорони здоров’я. Україна також декларує цю мету, однак у медичному середовищі є чимало «європесимістів», які переконані, що гігієна системи Семашка була найкращою, суспільство її добре сприймало і головне — нічого не порушити. Ми усвідомлюємо всі ризики і загрози, але сперечатися в теорії — справа невдячна, краще доводити свою точку зору на практиці.

ВЗ Задовго до офіційного затвердження спеціальності з громадського здоров’я ви ініціювали створення циклу тематичного вдосконалення фахівців цього напрямку у НМАПО ім. П. Л. Шупика. Нині такий цикл стартував вперше в Україні. Чи відповідає він європейській практиці?

— Згідно з вітчизняними традиціями він дійс­но називається циклом тематичного вдосконалення, але вибудуваний за європейськими й американськими мірками — як сертифікаційна програма. Тобто кожен фахівець, котрий має бажання працювати в системі громадського здоров’я або набути відповідну спеціальність, починає з опанування згаданої програми. У нас вона розрахована на період від 2 тижнів до 1,5 місяця, а може бути й тривалішою. Тобто її завдання — зорієнтувати слухачів у колі питань, якими опікується система громадського здоров’я, у базових поняттях цієї науки.

Програми тематичного вдосконалення в Україні й за кордоном поки що відрізняються, як і рівень підготовленості запрошених слухачів. Адже нині наше завдання — вирішити так звані ургентні питання, які постали перед фахівцями новоствореної системи громадського здоров’я. Вони опинилися сам на сам з новими завданнями, функціями, навіть філософією діяльності служби, їм потрібні знання, яких вони раніше не опановували. Тому дехто розгубився, хтось побоюється, що не відповідатиме новим вимогам і його триматимуть тільки аби «заповнити місце» до певного часу, та й ті, хто «рветься до бою» і хоче працювати в нових умовах, не зовсім орієнтуються, що ж саме мають робити. Ми повинні пояснити їм, чим відрізняються функції нової системи від попередньої, з якої вони прийшли, які додаткові компетенції потрібно опанувати для успішної діяльності в царині громадського здоров’я. Наша основна аудиторія — директори обласних лабораторних центрів (таких понад 40% від загального числа слухачів), їх заступники (35%), завідувачі підрозділів (майже 25%) практично з усіх регіонів України, 90% з них — лікарі-гігієністи за освітою. Навчальний план запропонованого їм циклу передбачає ознайомлення з формуванням політики охорони здоров’я, методами досліджень у громадському здоров’ї, чинниками, що зумовлюють здоров’я населення (основ­ні показники та методи оцінки), аналізом ризиків різного походження й управлінням ними, організацією епіднагляду та контролю за інфекційними захворюваннями, е-Нealth, реагуванням на надзвичайні ситуації, профілактикою неінфекційних захворювань і взаємодією з первинною ланкою медичної допомоги, а також лідерством, плануванням та адвокацією своїх пропозицій, вирішенням конфліктів в охороні здоров’я тощо. Не менш важливе завдання — прищепити слухачам прихильність до системи громадського здоров’я, тому й викладачів ми відбираємо за цим критерієм. Лише той, хто мотивований до змін, зможе передати цей наст­рій своїм учням, тоді вони також прагнутимуть вчитися новому й активно впроваджувати набуті знання на практиці. До того ж ми підібрали команду викладачів — провідних фахівців у різних галузях, оскільки громадське здоров’я передбачає багатосекторальний підхід, такий має домінувати і в підготовці кадрів.

ВЗ Дехто стверджує, що основною проблемою підготовки фахівців з громадського здоров’я в Україні є саме відсутність вик­ладачів, які можуть навчити новому. Можливо, в якості вчителів варто запросити іноземців?

— Ми скористалися такою нагодою і запросили для участі в першому циклі тематичного вдос­коналення із громадського здоров’я професора Пітера Бойля, президента Міжнародного наукового інституту профілактичної медицини (IRPI), директора Інституту глобального громадського здоров’я (Франція), засновника і президента міжнародного альянсу, що займається розробкою заходів профілактики неінфекційних захворювань. До речі, Пітер Бойль отримав найвищу відзнаку Польщі за розбудову системи громадського здоров’я в цій країні (як експерт і організатор). Тобто він добре розуміється на особливостях перехідного періоду таких країн, усвідомлює, що для розбудови нової системи в Україні недостатньо кальки навіть із кращих європейських зразків. І це дуже важливо. Бо якщо запросити іноземних фахівців, котрі запропонують класичні схеми сертифікатних курсів, наприклад, тих, які проводять у США, то їм буде складніше відповідати на виклики, які наразі виникли в Україні, адже такі прог­рами розраховані на зовсім іншу аудиторію. Тож ми підписали меморандум про співпрацю з Інс­титутом глобального громадського здоров’я, який передбачає спільну підготовку навчальних планів і програм. Напередодні ж самі детально вивчили відповідні навчальні плани з громадського здоров’я, якими користуються у Польщі, країнах Балтії, Швеції, Іллінойському та Йєльському університетах (усього понад 80 шкіл світу), щоб взяти звідти все корисне для підготовки вітчизняних фахівців. Дякуючи долі, знаю не тільки теорію, а й мала можливість вив­чати зсередини практику викладання у США, Великій Британії, Швеції, Польщі, оскільки була запрошеним професором, зокрема кафедри громадського здоров’я Оксфордського університету. Тобто наш курс побудований на кращих практиках, які нині використовуються в європейському регіоні. Водночас він відповідає вітчизняним реаліям і запитам сьогодення. До того ж ми опитали всіх слухачів, щоб з’ясувати, чого вони очікують від програми навчання, які знання їм найнеобхідніші, з якими проблемами стикаються, і одразу внесли корективи до навчального плану. Зворотний зв’язок надзвичайно важливий.

ВЗ Це лише початок. Що далі?

— Учена рада академії ухвалила рішення про відкриття вже з 1 червня нинішнього року кафедри громадського здоров’я, яка буде пос­тійно діючим інструментом підготовки і безперервного професійного розвитку фахівців цього напрямку. З часом плануємо створити при академії Інститут громадського здоров’я (на зразок аналогічних шкіл, які існують у структурах провідних університетів світу). Також працюємо над запровадженням модулів громадського здоров’я в програми безперервного професійного розвитку сімейних лікарів. Постійно підтримуватимемо контакт із слухачами циклів тематичного удосконалення з громадського здоров’я, оскільки за короткий проміжок часу неможливо детально висвітлити всі важливі для них питання, тож працюватимемо надалі в дистанційному режимі. Також плануємо розширювати спектр сертифікатних програм. Скажімо, після лекцій з епідеміології неінфекційних захворювань (цей напрям в Україні поки що як терра інкогніта) наші слухачі (епідеміологи і гігієністи) запропонували провести окремий двотижневий цикл тематичного вдосконалення з цього напрямку. Однак усі ці заходи стосуються післядипломної підготовки фахівців, які вже задіяні в системі. На часі створити в Україні триступеневу систему підготовки фахівців громадського здоров’я (бакалаври, магістри, доктори). Цим шляхом іде світ, і ми не вибудуємо повноцінної системи громадського здоров’я без таких кадрів.

У планах МОЗ і Центру громадського здоров’я такі задуми є. Робоча група профільного Міністерства, до складу якої входять і міжнародні експерти, прийняла рекомендації нашої академії щодо триступеневої підготовки фахівців із громадського здоров’я, до того лунали інші пропозиції, мовляв, достатньо лише магістрів. Однак система профілактики конче потребує фахівців середнього рівня! До того ж міжнародна практика свідчить, що в громадському здоров’ї можуть працювати не тільки лікарі, а й економісти, соціологи, правники (наприклад, бакалавр з економіки має право закінчити магістратуру з громадського здоров’я). Також магістратура може бути не тільки з громадського здоров’я, а й із пов’язаних з ним спеціальностей: управління екологічного, професійного здоров’я тощо. Щодо управлінців, то їх підготовка має бути поєднаною з базовим навчанням залежно від його рівня, отриманого фаху — лікувальна справа, громадське здоров’я, економіка, право, екологія, соціологія, а також попереднього професійного досвіду.

ВЗ Нещодавно затверджено Концепцію розвитку системи громадського здоров’я. Ці ідеї ввійшли до її положень?

— Так. І що також важливо, у Концепції враховано пропозицію про внесення змін до прог­рам додипломної підготовки всіх фахівців лікувального профілю. Адже пропаганда здорового способу життя лише ініціюється фахівцями громадського здоров’я, однак втілюється вона фактично всіма лікарями. Тож кожен з них (сімейний лікар, педіатр, стоматолог тощо) у процесі додипломної підготовки має зрозуміти своє місце в системі громадського здоров’я, навчитися взаємодіяти з її фахівцями, активно впроваджувати відповідні програми. До того ж, якщо ми беремо на озброєння дійсно міжсекторальний підхід розбудови нової системи, а не обмежуємо її винятково медичними фрагментами, у питаннях громадського здоров’я мають бути обізнані юристи, психологи, соціологи (або вони отримують відповідну спеціалізацію, або ж у навчальних програмах їх підготовки має бути присутня ця тематика).

ВЗ Які ризики й загрози на шляху розбудови системи громадського здоров’я в Україні передбачаєте?

— Це й стереотипне мислення певної частини медичної громадськості, і відсутність достатньої наполегливості в реалізації запланованого. Але найбільший ризик — зміна політичної волі, яка сьогодні спрямована на запровадження засад громадського здоров’я відповідно до взятих Україною зобов’язань перед європейською спільнотою. Тож нині ми відчуваємо підтримку влади у своїх починаннях. Чи не залишаться будівничі громадського здоров’я в Україні поза увагою владних структур завтра? Йдеться не лише про фінансову підтримку. Адже в тому чи іншому вигляді превентивна складова охорони здоров’я в Україні існує і певним чином фінансується. Потрібно лише спрямувати наявні ресурси в потрібне русло — це бодай гарантує функціонування нової системи. Коли ж з’являться додаткові кошти, то влада продемонструє, що здатна реалізувати європейський вибір не лише в деклараціях і документах, а й на практиці. Тоді в нашій системі громадського здоров’я з’являться кваліфіковані кадри, талановиті організатори, управлінці й виконавці, науковий супровід заходів. Та й міжнародна спільнота не тільки навідуватиметься в Україну в якості експертів чи радників у галузі громадського здоров’я, а й буде готова фінансово сприяти його розбудові. Принаймні, Світовий банк у планах щодо співпраці з Україною передбачав цей напрямок. Тепер усе залежить від нас самих.

Розмовляла Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»


Точки зору

Віктор ЛЯШКО, консультант з громадського здоров’я Проекту USAID «Реформа ВІЛ-послуг в дії»
Сьогодні вже багато хто розуміє, що ефективна система громадського здоров’я дасть шанс прожити тривале і здорове життя кожному громадянину. Але чи може вона бути такою без кваліфікованих кадрів? Відповідь очевидна. Тому я підтримую створення магістерської програми Public Health. Адже наразі медичні університети України продовжують набирати студентів на факультети, які випускають спеціалістів у сфері гігієни та епідеміології інфекційних хвороб. Унаслідок цього Україна в найближчій перспективі матиме проблему з кадрами для новоствореної системи громадського здоров’я.

Без шкіл громадського здоров’я, які зобов’язані викладати нові підходи до громадського здоров’я, не вдасться змінити мислення колишніх працівників різних контролюючих/інспектуючих систем, наприклад, санепідслужби. Це призведе до того, що працівники залишатимуться «зацикленими» лише на добре знайомій справі, якою вони займалися впродовж багатьох років (інспекційна перевірка і контроль за дотриманням певних нормативів), не зважаючи на перейменування тих чи інших інституцій.

Від цього програють і політики, і суспільст­во. Бізнес вважатиме, що нова влада змінює лише вивіски, а не підходи до контролю. Населення також не відчує позитивних змін, які позначилися б на стані здоров’я.

Потенційними споживачами послуг магістерської програми з громадського здоров’я передусім будуть МОЗ України й органи місцевого самоврядування. Адже формування задекларованої нової системи громадського здоров’я відбуватиметься як на національному рівні (сфера управління МОЗ), так і в площині децентралізації влади (обласний і районний рівні).

Зважаючи на те, що регіональні центри громадського здоров’я планується створити на існуючих базах з їх кадровим потенціалом, навчанню (перенавчанню) з громадського здоров’я можуть підлягати працівники системи державної санітарно-епідеміологічної служби, регіональних центрів здоров’я, цент­рів моніторингу і оцінки, центрів СНІДу, центрів медичної статистики, інститутів стратегічних досліджень, департаментів охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, госпітальні епідеміологи.

Досвід розвитку систем громадського здоров’я у країнах ЄС засвідчив: держава з часом передає частину послуг у цій сфері на аутсорсинг. Відтак працівники організацій, які його отримають, потраплять у другу хвилю потенційних споживачів послуг магістерської програми з громадського здоров’я.

У цілому перезавантаження системи громадського здоров’я потребує докорінного переосмислення системи освіти медичних працівників — вона має готувати більш «гнучкі» кадри, які володіють цілим комплексом умінь і навичок, відповідають невпинно зростаючим вимогам, обумовленим сучасними змінами в підходах до епідеміології.


Роман САФОНОВ, в. о. директора ДУ «Рівненський обласний лабораторний центр МОЗ України»
Структура і функції колишньої держсан­епідслужби, яка багато років орієнтувалася на профілактику та боротьбу з інфекційними й неінфекційними хворобами переважно шляхом запобіжного і поточного (раптові перевірки) нагляду, не адаптовані до нових викликів суспільства, тож визнані такими, що не відповідають сучасним підходам до здійснення епідеміологічного нагляду та зміцнення здоров’я населення. Сьогодні, після реформування згаданої служби, перед спеціалістами лабораторних центрів МОЗ України поставлено нові, окреслені принципами громадського здоров’я, завдання. Тож нагальною потребою сьогодення є вузівська підготовка фахівців з громадського здоров’я для системи охорони здоров’я та інших галузей (журналістики, соціальної роботи, правознавства, природничої наукової сфери).

Сьогодні випускники медичних вишів (фахівці медико-профілактичного профілю) отримують знання з клінічних дисциплін, натомість з профілактичного напрямку вони опановують лише основи гігієни та епідеміології, що не відповідає потребам служби громадського здоров’я, яка наразі формується в Україні. Зрозуміло: державне замовлення на таких спеціалістів має формуватися на підс­таві державної стратегії («охорона здоров’я в усіх політиках»), а із цим в Україні ще чітко не визначилися.

Водночас у короткостроковій перспективі надзвичайно актуальною є організація тренінгів з питань громадського здоров’я серед практикуючих лікарів-гігієністів та епідеміологів. Під час таких тренінгів вони мають оволодіти новими методами роботи та методологічними підходами. Це широке поле діяльності не лише для медичних вишів, а й для реалізації напрацювань інститутів НАМН України.

Схожі матеріали

Залиште коментар