Новий табель оснащення сімейного лікаря: рятуйте(ся) як можете?­
24/03/2017
Вінниччина: Берегти репродуктивне здоров’я доведеться без програми
24/03/2017

Якщо не здатні допомогти — хоча б не заважайте

Під час навчання на Яворівському полігоні

vz-11-12_2017_stranytsa_14_yzobrazhenye_0002Здавалося б, за роки проведення АТО багато чому мали навчитися і медики, і чиновники. Проте бюрократії менше не стало, натомість українські медики, паралельно зі здатністю врятувати, вилікувати та знайти вихід із ситуації там, де інші, найімовірніше, просто розгубилися б, опанували й уміння долати паперові перешкоди. 

Найцікавіше відбувається там, де небезпечно

vz-11-12_2017_stranytsa_14_yzobrazhenye_0001Тарас КОБЗА, судинний хірург Львівської обласної клінічної лікарні, кандидат медичних наук, здобувач ступеня доктора наук кафедри хірургії №2 Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького
Моє знайомство із військовою медичною службою розпочалося ще у 2004 році, коли товариш запросив на нав­чання, які проходили на Яворівському полігоні. Звичайно ж, передусім із романтичних міркувань, я не зміг відмовитися від того, аби покататися на танку чи потримати в руках справж­ній автомат. Звідти нас у такому самому складі відправили до Києва, де на Майдані розгорнулися події Помаранчевої революції. Відтоді я й відчув, що найцікавіше мені там, де є небезпека і потреба в медичній допомозі, до того ж, хірурги — скрізь нарозхват.

Зрозуміло, що у 2013 році я не зміг всидіти вдома. Тож уперше з товаришами ми вирушили до столиці одразу після розгону студентів. Удруге потрапили до вирви подій уже під час розстрілів — тоді ми ставили перед собою чітку мету: допомогти якомога більшій кількості людей. У лікарнях за сприяння знайомих і прос­то небайдужих людей ми зібрали величезну кількість медикаментів. Розмістилися в хірургічному пункті на вул. Грушевського, 1, де і працювали до завершення трагічних подій на Майдані. Одразу хочеться спростувати міф про те, що на Майдані бракувало медикаментів. Насправді, асортимент ліків та медичного обладнання був ширшим, ніж наш лікарняний на той час: ми мали все — від гемостатичних препаратів до дефібрилятора.

Навіть за умови військового вторгнення проблеми армії не зникли

Після невеликої перерви, уже в липні 2014 року, не дочекавшись повістки, вирішив запропонувати свої послуги судинного хірурга. У військкоматі мені радили лишитися вдома через певні проблеми із хребтом, але навіть без повістки я як медик мав право служити. Завдяки навчанню на військовій кафедрі університету здобув звання лейтенанта запасу. У серпні ж чомусь молодшим лейтенантом у складі 66-го мобільного госпіталю опинився на Яворівському полігоні, де тривали навчання та злагоджувалися дії кожного військовослужбовця. Згодом я знову дослужився до звання лейтенанта, проте 12 років вислуги десь «пропали».

Більшість часу займали тактичні заняття, нас навчали абсолютно непотрібним речам на давно застарілому розконсервованому радянському обладнанні: розкладанню наметів, правильному заповненню медичних карток тощо. Ми вважали це марнуванням часу, тоді як на Сході гинули люди. Не дивно, що через місяць почали просити керівництво припинити ці непотрібні навчання та відправити нас нарешті в зону АТО. Проте такий наказ усе на надходив. Тому так сталося, що згодом госпіталь залишився на полігоні та продовжував «злагоджувати» свою роботу, а частина хірургів не витримала й вирушила до місця бойових дій для «посилення вже функціонуючих військових госпіталів».

Так наприкінці серпня 2014 року я потрапив до 385-го військового госпіталю у Дніпропетровську (нині — Дніпро). До слова, практично всі тамтешні медики виявилися дуже толерантними і вдячними за будь-яку допомогу.

Іловайськ

Тоді ж почався жах Іловайська. Протягом доби ми здійснювали близько 6 виїздів до аеропорту за пораненими, адже прилітало кілька бортів, кожен із яких доставляв 60-70 бійців. Поранення були дуже різні — від опіків та кульових наскрізних уражень до вкрай тяжких травм. Приміщень для такої великої кількості потерпілих, звичайно ж, не вистачало, тож спершу доводилося розміщувати хлопців безпосередньо у дворі. Поки тривав огляд поранених, наші медсестри їх годували на напували чаєм. Опісля тих, хто не потребував невідкладної допомоги, відправляли до інших госпіталів, а важких пацієнтів — до реанімації.

Упродовж місяця роботи у 385-му військовому госпіталі, на щастя, мені не довелося мати справи зі справді тяжкою артеріальною кровотечею. Більшість поранень були уламкові, траплялися ураження кінцівок, черевної порожнини чи грудної клітки. Нам вдалося врятувати багатьох хлопців від ампутацій. Так, при пораненні кінцівки, яке спричиняє набряк м’яких тканин, виникають порушення кровотоку та ішемія, що призводить до втрати частини тіла. Провівши фасціотомію, звільняли місце для набряклих м’язів, які відповідно не перетискали судини та не перешкоджали кровотоку.

У дніпропетровському госпіталі пацієнти отримували не лише невідк­ладну допомогу, а й перебували до завершення лікування. Там я й познайомився з Євгеном Тєрєховим, який у Мар’їнці отримав тяжке поранення. З його тіла ми витягли 83 уламки, роблячи це поступово, у проміжках між невідкладними операціями. Потім колега дістав потужний неодимовий магніт, яким ми, за відсутності комп’ютерного томографа чи УЗ-апарату, і відшукували уламки, котрі під його дією просто випиналися з-під шкіри.

Згодом Євген почав скаржитись на головний біль, тож довелося направити його на КТ голови, до того ж в обхід його лікаря, який вважав, що пацієнт банально симулює і не бажає повертатися на передову. Там і з’ясувалося, що крихітний уламок пробив череп у лобово-скроневій ділянці та разом із трьома уламками кістки застряг у головному мозку, спричинивши гематому. За допомогою відкритої операції всі уламки, гематому й ушкоджені тканини видалили, а приблизно за місяць зруйновану кістку замінили титановою пластиною. Звідтоді до Євгена й пристало прізвисько Титановий Джексон.

Навчати бійців азам первинної медичної допомоги повинні фахівці

Після поїздки на передові позиції до Мар’їнки, де фактично медиків не було взагалі, стало зрозуміло, що нав­чати основам надання першої допомоги солдатів мають фахівці, бо ж навич­ки самих хлопців — лише поверхові й ґрунтуються швидше на інтуїції. Я намагався просто на передовій проводити для бійців імпровізовані навчання щодо видів надання медичної допомоги. Наприклад, старався пояснити марність накладання джгутів звичним способом, оскільки за тривалого використання вони руйнують тканини та перешкоджають кровотоку, а на той час пораненим доводилося по кілька днів очікувати на евакуацію, тому кінцівку, яку можна було б врятувати, вони втрачали. Натомість радив використовувати тампонуючі чи стисні пов’язки. Але, на жаль, хлопці так і не дослухалися до моїх порад. Військові — доволі консервативний народ…

Вуглегірськ та Дебальцеве

Повернувшись додому, до роботи у своїй клініці, я очікував на повторне відрядження. Наш 66-й госпіталь з Яворівського полігону так нікуди й не вирушив — усе ще продовжував «налагоджувати» діяльність, очікуючи наказу. Відсутність роботи внаслідок бездіяльності військового керівницт­ва призвела до втрат, як не прикро, не лише на полі бою, а й на самому полігоні: хлопці банально почали пиячити.

На початку 2015 року вже у ширшому складі ми за наказом вирушили знову «на підсилення працюючих установ». Я відколовся від решти колег й опинився у Димитрівській районній лікарні (нині — м. Мирноград Донецької області), поруч із Красноармійськом (нині — м. Покровськ). І тут моє «везіння» знову зіграло зі мною злий жарт, адже тепер трапилися події біля Вуглегірська та Дебальцевський котел.

На відміну від 385-го госпіталю, ця лікарня завдяки статусу районної забезпечувала лікарям значно більше можливостей. Цілодобово можна було проводити КТ, УЗД, ангіографію. Чудово були оснащені хірургічне, травматологічне відділення, також зіб­ралася потужна та професійна лікарська команда, оскільки медики з усіх лікарень, що потрапили під обстріл, тепер працювали саме тут. У повному обсязі ми надавали травматологічну і загальнохірургічну допомогу, з нами працювали також два нейрохірурги. Напоготові завжди була повноцінна реанімація. Як судинний хірург я працював один на два сектори — В і С. Виходило так, що протягом одного дня УАЗом міг наїздити 300-400 км між усіма лікарнями обох секторів.

Оскільки багато лікарів не стикалися раніше з подібними ураженнями, то інколи самі до кінця не розуміли, як мають діяти в тому чи іншому випадку. Тут я вперше побачив пацієнта, який вижив після поранення грудної клітки, адже з ураженнями грудної та черевної порожнин хлопців зазвичай не довозили живими до госпіталю. Одного разу до нас доправили молодого бійця, якому уламком розсікло всю грудну клітку. Тобто уламок пересік плевру, перикард, видно було легені та серце, проте життєво важливі органи залишилися неушкодженими. Грудна клітка просто розкривалася, неначе скринька! Порадившись, команда хірургів не знайшла кращого виходу, аніж просто зшити її товстелезними хірургічними нитками поміж ребер та перебинтувати, адже більше нічого не можна було вдіяти. Уявіть моє здивування, коли наступного дня, дорогою на роботу, я побачив цього хлопця — не повірите, де: не у відділенні реанімації, а на перекурі! Від подиву єдиним, що я зміг вимовити, стала банальна фраза про шкідливість паління. Витривалість молодого організму, помножена на патріотичне піднесення, просто вражає!

Після боїв біля Вуглегірська до нас доправляли переважно танкістів з опіками практично 100% поверхні тіла. Тоді в нас виникли питання до клінічних протоколів, які були явно застарілими. Такі випадки просто не вписувалися в жодні канони лікування, за якими ми повинні були промивати та чистити опіки. Нам залишалося лише знеболювати: якщо не було шансів на порятунок, то ми мали, принаймні, позбавити людину страждань. До речі, після побаченого від дитячого романтичного захоп­лення танками в мене не лишилося й сліду.

Багатьох поранених варто було доправляти до цивільних лікарень

Тут мій фах судинного хірурга став у пригоді повною мірою. Через велику кількість поранених подекуди ми не мали часу навіть на те, щоб одразу зшивати ушкоджені судини. Тож доводилося вдаватися до несподіваних тактик. Коли одночасно траплялося кілька важких пацієнтів з артеріальними ушкодженнями, ми одразу бралися за найскладніших. За значного ураження кінцівки та браку часу просто не було можливості шукати якусь довгу вену, гарно та красиво все зашунтувати, а потім прикрити тканинами. За нормальних умов така операція мала б тривати 6-8 годин, які були розкішшю для нас. Відповідно в цей час інші пацієнти ризикували втратити кінцівки внаслідок виникнення тромбозу. Єдиним виходом у такій ситуації був шматок системи для інфузій: ми намагалися ввести проксимальний центральний кінець судини в ці трубочки. На жаль, діамет­ри крапельниці та судини не завжди збігалися, але ми не здавалися. У такий спосіб нам вдавалося відновити кровотік на 2-3 години, надалі пацієнт потребував довготривалої операції.

Ми сподівалися, що пораненим допоможуть у Дніпрі чи Харкові, але більшість із них діставалися лікарень уже із тромбованими шунтами або, коли лікарі не хотіли «возитися» із настільки значними реконструкціями, то з ампутованими кінцівками. Одному такому пацієнту потрібно було б присвятити близько доби лише в операційній. У військовому госпіталі це практично неможливо. Тож, на мою думку, їх краще було б відправляти до цивільних лікарень, де фахівці мають більше часу і бажання працювати з такими значними ушкодженнями та ще не «заразилися» певним «цинізмом» військових лікарів. До того ж армійських медиків не «хвалять» за перевиконання роботи.

Також вирішальну роль відіграє час евакуації поранених: що швидше їх доправлятимуть до більш-менш спеціалізованого медичного закладу (у нашому секторі це були Курахове, Артемівськ, Красноармійськ), то вищі шанси врятувати ушкоджену кінцівку.

Головне — не заважайте працювати

Коли я потрапив до свого ж таки госпіталю вже неврологічним пацієнтом внаслідок загострення хвороби хребта, то усвідомив усю напруженість ситуації із судинними хірургами у «червоній» зоні. Я чув лише про двох подібних фахівців, котрі на той час працювали в ній. Тож довелося провести ще кілька операцій прямо в статусі пацієнта, щоправда, колеги мусили підтримувати мене у вертикальному стані, бо сам я стояти практично не міг. Тому і змушений був повернутися до Львова.

Проте подумки я досі там, рятую бійців, допомагаю колегам зорієнтуватися і в тому, як надати допомогу постраждалим, і в тому, як із найменшими втратами обійти ті купи паперів та гори бюрократичних приписів, котрими досі керуються в нашій армії і, що ще гірше, у військовій медицині. Скільки разів доводилося повторювати чиновникам від медицини: найкраще, що ви можете вдіяти, це принайм­ні не заважати лікарям виконувати свою роботу. А її досі — дуже багато.

Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Львів

Схожі зматеріали

Залиште коментар