Військовий рубіж медицини: усі — на марші?

1426

vz-41-42_2016_stranytsa_01_yzobrazhenye_0001Хочеш миру — готуйся до війни. Свого часу цей принцип підготовки медичних кадрів в Україні визнали зайвим. Коли знову вдарив грім, з’явилися нові ідеї: від «всеобуча» з тактичної медицини та реанімації колишніх військових кафедр до найрадикальніших — повної «мілітаризації» медицини. Чи потрібна країні воєнізована охорона здоров’я? І як навчити лікаря бути універсальним солдатом? 

ВЗ Ви є одним з авторів концепції Військово-медичної доктрини України. Чи передбачає вона абсолютно новий підхід до підготовки медичних кадрів?

vz-41-42_2016_stranytsa_08_yzobrazhenye_0002Олег ШЕКЕРА, директор Інституту сімейної медицини НМАПО ім. П. Л. Шупика, Заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор, магістр державного управління, полковник медичної служби запасу
— Будь-яка робота не починається з нуля. Є певні традиції, накопичено цінний досвід. Військово-медична підготовка в Україні здійснюється за кількома напрямками: військово-медична освіта населення, навчання парамедиків, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників цивільної охорони здоров’я й окремо — для потреб медичних служб Збройних Сил та інших структур сектора безпеки держави. Зараз ми впевнено можемо сказати, що найбільшою помилкою була ліквідація військових кафедр при медичних вишах країни — це по суті призвело до руйнації системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників для медичних служб Збройних Сил. Такі помилки обходяться надто дорого, а їх наслідки ми і спостерігаємо нині. Адже разом зі знищенням кафедр було втрачено кадровий потенціал викладачів, розпорошено майно, зок­рема навчальні матеріали, які збиралися роками. Можливо, десь щось і здали в архів, але, як правило, майно кафедр просто списали і знищили. Тож нині Україні доводиться відроджувати як Збройні Сили, так і військову медицину, котра навіть на початку свого становлення вже робила перші успішні кроки. Я можу це впевнено стверд­жувати, оскільки тривалий час працював у тій системі, а зараз — у цивільній охороні здоров’я і можу оцінювати всі плюси й мінуси не як сторонній спостерігач. Підготовка офіцерів медичної служби запасу, що мають бути готові «стати до лав» у випадку війни чи будь-якої надзвичайної ситуації, — складна навчально-наукова і методична робота (в аудиторіях і польових умовах) і передбачає отримання знань з різних напрямків. Тому ліквідація військових кафедр — серйозний прорахунок. Зараз їх відновлюють, але це складний процес.

ВЗ Дехто стверджує, що така підготовка ґрунтувалася на застарілих знаннях, орієн­тованих на умови Другої світової війни.

— Це не так. «Застаріти» знанням не давало життя. Землетрус у Спітаку, Чорнобиль — потрібно було вчитися надавати допомогу і в таких ситуаціях. По всій території колишнього Радянського Союзу працювали спеціалізовані госпіталі, де отримували лікування бійці, поранені в Афганістані. Зрозуміло, що нині з’явилося багато нового, і не лише в методах ведення війни — змінилися політичні й економічні обставини тощо. Відтак Військово-медична доктрина України й вибудовувалась з урахуванням сучасних умов і знань. На певному етапі її концептуальні засади розроблялися під Збройні Сили України, пізніше прийшло усвідомлення того, що надання медичної допомоги в країні має відбуватися не в рамках окремих систем, а в межах єдиного медичного простору, під єдиним керівництвом.

ВЗ Але ж традиційно склалося так, що в Україні військова медицина завжди була державою в державі.

— Збройні сили будь-якої держави і мають бути самостійною структурою. Тому військових медиків, як і раніше, готуватиме окрема інституція — там своя специфіка, інша програма підготовки. У рамках проекту доктрини підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників для потреб медичних служб Збройних Сил та інших структур сектора безпеки держави на сьогодні здійснюється в Українській військово-медичній академії та відповідних середніх спеціальних і вищих навчальних та наукових закладах, установах підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів за єдиним державним замовленням. Одночасно за безпосередньої участі Української військово-медичної академії при НМУ ім. О. О. Богомольця ще в 1996 році було створено факультет підготовки лікарів для Збройних Сил України, де, починаючи з першого курсу, студентів готують «з прицілом» на продовження навчання в академії. Навчальні плани та програми підготовки військово-медичних кадрів запасу також погоджуються з профільними міністерствами — це забезпечує формування державної політики у сфері освіти та охорони здоров’я, у тому числі й у військово-медичних аспектах.

ВЗ А що робитиме така потужна «воєнізована армія» медиків у мирний час?

— Раціональне зерно в тому, щоб ці кадри в мирний час інтегрувалися в будь-який лікувальний зак­лад і були готові працювати в умовах надзвичайної ситуації, тобто приймати великий потік хворих, поранених, травмованих. І немає різниці, унаслідок чого він виник — техногенної аварії, землетрусу чи військових дій. Тобто тут жодним чином не йдеться про якусь окрему «мілітаризацію» медицини — це норма готовності системи охорони здоров’я до виконання покладених на неї завдань. Що для цього потрібно? Досвідчені кадри, які здійснюватимуть свої функції на рівні тактичної медицини (передусім це знання основ медичного сортування), оскільки кожна хвилина — на вагу золота, а такі поняття, як «золота година», «золота доба», — не просто теоретичні викладки.

Узагалі стандарти НАТО щодо організації медичного забезпечення бойових дій поділяються на кілька рівнів. На кожному з них — свій перелік медичних заходів. Коли їх вичерпано, пораненого передають на інший етап (ешелон), не завершуючи лікування як таке. По-перше, для цього там не створено відповідних умов, по-друге, їх зав­дання — якнайшвидше евакуювати бійця подалі від поля бою, туди, де йому надаватимуть належну допомогу в повному обсязі (бо, наприк­лад, після складної операції цього певний час не можна буде зробити через нетраспортабельність пацієнта). Усі країни прагнуть організувати лікувально-евакуаційне забезпечення військ у вигляді двоетапної системи: надання медичної допомоги та підготовка до транспортування (перший етап) і лікування в медичному закладі, де поранений перебуватиме аж до відправлення на реабілітацію (другий). Це — найкраща модель, але для її впровадження потрібно мати потужну медичну евакуаційну службу, у тому числі санітарні авіацію та потяги, щонайменше — достатню кількість автомобілів, де є належні умови для транспортування поранених (незважаючи на те, що поряд — бойові дії). До того ж, ці транспортні засоби повинні бути броньованими, адже йдеться про збереження життя бійців і медиків. Інший важливий аспект — кожен медичний заклад у будь-якому куточку держави має бути готовим прийняти великий потік хворих, поранених, травмованих, бо ніхто не знає, де виникне епіцентр надзвичайних подій. Тобто потрібна інтегрована система надання медичної допомоги в мирний і воєнний час, а отже, і єдине керівництво нею.

ВЗ Хто має визначати центр такого керівництва — закон чи принцип «трьох гетьманів»?

— Краще, коли це буде чітко регламентовано відповідним документом. На державному рівні такі позиції мають бути прописані у Військово-медичній доктрині України, для того її і розробляють. Проект доктрини визначає відповідальність державних органів виконавчої влади за розвиток медичної служби Збройних Сил, інших структур сектора безпеки держави, цивільної охорони здоров’я та їх діяльність під час зовнішніх і внут­рішніх воєнних загроз.

Як приклад, у мирний час «спільним господарст­вом» керує цивільна охорона здоров’я, а в разі бойових дій — військова медицина. Або ж Міністр охорони здоров’я має бути компетентним в обох сферах. Бо навчатися чогось «на ходу», коли йде війна, — це злочин. Цю посаду повинна обіймати людина з відповідною освітою і дос­відом роботи. Такі речі мають бути прописані в кваліфікаційних вимогах посадовців МОЗ. Утім, останнім часом це правило в нас чомусь ігнорують. Спробуйте-но знайти поважну фірму, де, скажімо, на посаду менеджера візьмуть людину без відповідної освіти чи ту, яка не відповідає кваліфікаційним вимогам. А от професіоналізм в органах державної влади сьогодні чомусь не в пошані. Наприклад, я не розумію, доки держава «виїжджатиме» на волонтерах, адже в такий спосіб вона «розписується» в непрофесіоналізмі своїх чиновників.

Волонтери добровільно допомагають державі на громадських засадах. Це ще можна було зрозуміти на самому початку, коли трапилася біда, але вже минуло більше двох років, волонтери стали професіоналами, але й досі діють «від себе», а не від імені держави. Їх потрібно гідно винагородити і надати можливість працювати там, де їх знання та досвід принесуть найбільше користі — на посадах, які вони обіймали раніше, або й на нових.

ВЗ Можливо, варто оговорити принципи формування «центру управління» і в черговій Концепції реформування системи охорони здоров’я?

— У тому-то й справа, що концепція вже вкотре за невеликий проміжок часу «чергова». Скільки вже їх представлено? У кожного нового Міністра — своя. І жодного наступництва чи послідовності! Це — грубе порушення правил менеджменту галузі. Так не має бути, бо якщо система не стабільна, вона ніколи не рухатиметься вперед. Необхідна чітка стратегія розвитку охорони здоров’я, тоді подібні питання вирішуватимуться незалежно від забаганок міністрів, які прийшли і пішли, чи профільного Комітету Парламенту. Кожен займатиметься своєю справою замість того, аби в черговий раз вигадувати, що ж ми маємо ще зробити з медициною — уже і реформували, і вдосконалювали, і трансформували, й модернізували. Коли не розумієте, що робити, — скористайтесь світовим досвідом. Так ні, у нас його неодмінно в такий спосіб «адаптують», що отримуємо казна-що — іноді гірше, ніж було. А ще в нас модно з будь-якого приводу впадати в крайнощі — то підносимо ідею на прапор, то взагалі про неї забуваємо. Так сталося і з проектами Військово-медичної доктрини. Спочатку «загорілися» кількома її варіантами, потім усі заспокоїлися. Це вже нікому не потрібно? Немає жодного гідного проекту? Важко дійти згоди чи відшліфувати неузгодженості? Давайте вже щось робитимемо!

ВЗ Нині ж під мобілізацію часто потрап­ляють непідготовлені лікарі, у тому числі й сімейні. Чи це виправдано?

— У будь-якій державі, зокрема й в Україні, медики перебувають на військовому обліку за профілем підготовки та входять до мобілізаційного резерву. І це правильно. Інша справа — не можна відправляти непідготовленого лікаря в зону АТО. Коли він не знає, що робити на полі бою чи в операційній, то його потрібно передусім цього навчити. Інакше він боятиметься — не за себе і не тому, що боягуз, а завдати шкоди пораненому чи не врятувати його через неготовність до виконання таких завдань. А якщо під мобілізацію потрапляють лікарі, котрі не проходили навчання на військових кафедрах (оскільки їх ліквідували), вони взагалі виконують функції санітарних інструкторів або медичних сестер. І це при тому, що на навчання таких фахівців витрачено значні кошти, а в зоні бойових дій не вистачає лікарів. Але без військової підготовки їх не можна призначити на офіцерські посади, тож вони — не на своєму місці. Це все одно, що використовувати «Боїнг» як «кукурузник». Зрештою, для нашої країни це не новина — така доля спіткала багатьох професіоналів. Сьогодні Українська військово-медична академія не зможе дати достатньої кількості спеціалістів, тому на військових кафедрах усіх медичних ВНЗ потрібно готувати надійний резерв. Можна дискутувати щодо прог­рам підготовки, їх наповнен­ня тими чи іншими дисциплінами, але при цьому маємо дослухатися до думки фахівців Української військово-медичної академії, які чітко усвідомлюють, що повинен знати і вміти військовий лікар, котрому доведеться працювати в зоні бойових дій.

Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»


Точка зору

ВЗ Одним із важливих компонентів Військово-медичної доктрини України є підготовка відповідних кадрів. Які зміни в медичній освіті вважаєте доцільними?

vz-41-42_2016_stranytsa_09_yzobrazhenye_0001Михайло КОРДА, ректор Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, професор
— Так, у Військово-медичну доктрину України внесено компонент (хоча він виписаний доволі лаконічно) щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників для потреб медичних служб Збройних Сил та інших структур сектора безпеки держави. На мій погляд, цей процес необхідно розпочати з формування загальнодержавних вимог до підготовки майбутнього офіцера-медика і певних стандартів. Тобто передусім має бути розроблена кваліфікаційна характеристика: чіткий перелік знань, якими має володіти офіцер-медик для успішного виконання своїх професійних обов’язків, та основні вимоги до професійних якостей, знань, умінь і практичних навичок військового фахівця. Від цього залежить подальша розробка навчальних програм й організація навчального процесу. Натомість усі студенти медичних вишів уже на І-ІІ курсах мають отримувати ґрунтовні знання (і голов­не — оволодівати практичними навичками) з домедичної допомоги, зокрема й на полі бою, тобто тактичної медицини. Для цього потрібні навчально-тренувальні центри з можливістю симуляційного навчання, перепідготовка вик­ладацьких кадрів — тренерів з домедичної допомоги й тактичної медицини.

Нині Міністерство оборони України вже розробило стандарти підготовки військовослужбовця з тактичної медицини, санітара взводу та санінструктора роти, а також Інструкцію про організацію військової підготовки громадян України за програмою підготовки офіцерів запасу медичної служби, де чітко визначено перелік дисциплін з військово-орієнтованих модулів і військової підготовки. За нинішніх умов дуже важливо організувати навчальний процес так, щоб максимально забезпечити його практичну складову — йдеться про надання не лише оргтехніки, а й військового спорядження, аптечок, навчальної зброї, витратних матеріалів, муляжів, виділення симуляційних залів і міні-полігонів. Для цього потрібно об’єднати зусилля ВНЗ та військово-медичної служби МО України.

ВЗ Нині точаться дискусії між прихильниками повної перебудови системи підготовки лікарів з «прицілом» на війну і тими, хто вважає, що через кілька років така медична армія нікому не буде потрібна. На що орієнтуватися — на стабілізацію ситуації чи на ізраїльську систему?

— За радянських часів кожен лікар, фельдшер чи медсестра були військовозобов’язаними. Очевидно, Ізраїль перейняв цю систему військово-медичної підготовки, довівши її до досконалості: кожен цивільний медик може надати ефективну медичну допомогу пораненим військовослужбовцям, оскільки він має необхідні знання, навички й умови, отримує за це матеріальну і моральну компенсацію від держави. Узагалі я прихильник того, аби всі випускники медичних навчальних закладів отримували базові знання із загальновійськових, військово-медичних і військово-спеціальних дисциплін, а відтак продовжили свою ступеневу військово-спеціальну підготовку і на післядипломному етапі (у структурі спеціалізації, циклів тематичних удосконалень, передатестаційних циклів та інших форм післядипломного підвищення кваліфікації). Останнім часом травматизм посідає ключові місця в структурі загальної захворюваності, а частота вогнепальних і мінно-вибухових поранень серед цивільного населення України з кожним роком зростає, зокрема й на територіях, далеких від безпосередніх бойових зіткнень. До того ж, постійно виникає загроза хімічного та бактеріологічного тероризму. Тому кожен медичний працівник повинен уміти надавати медичну допомогу як пораненим комбатантам, так і постраждалому цивільному населенню — у випадку стихійних лих, аварій і катастроф чи в особливий період. На мій погляд, усі медики мають чітко бачити своє місце в структурі планів реагування на загрози надзвичайних ситуацій мирного і воєнного часу з урахуванням своєї кваліфікації та рівня здоров’я.

Щодо підготовки медиків для військово-медичних підрозділів, то їх кількість визначається відповідно до чисельності збройних сил у мирний час і на випадок мобілізації. З огляду на це й має формуватися державне замовлення на підготовку офіцерів запасу медичної служби на додипломному рівні (з прийняттям Військової присяги і присвоєнням первинного військового звання та можливістю подальшого навчання в Українській військово-медичній академії).

Навчання за програмою підготовки офіцерів запасу медичної служби має відбуватися винятково за державним замовленням — за кошти державного бюджету, передбачені на утримання Збройних Сил України та інших військових формувань. Офіцери медичної служби запасу повинні бути основним ядром мобілізаційного резерву, періодично підвищувати свій рівень кваліфікації на навчальних зборах. Аби забезпечити якісну військово-медичну підготовку, у вищих медичних навчальних закладах І-IV рівнів акредитації достатньо відновити військові кафедри, де кадрові військові медики продовжуватимуть свою службу. Зрозуміло, що студенти, котрим буде присвоєно офіцерське чи сержантське звання запасу, мають пройти поглиблену підготовку (обов’язкові комплексні практичні заняття та навчальний збір у певних військових частинах чи навчальних центрах).

ВЗ Які знання повинен отримати студент-медик, аби в будь-яку хвилину стати «лікарем бою»? І хто його цього навчить?

— Як приклад: майбутній офіцер медичної служби запасу за спеціальністю «Медицина» повинен опанувати такі дисципліни: «Загальновійськова підготовка та методика роботи з особовим складом», «Загальна тактика», «Організація медичного забезпечення (військ або сил)», «Військова токсикологія, радіологія і медичний захист», «Медична допомога пораненим на догоспітальному етапі». Ці дисцип­ліни здебільшого викладають офіцери запасу — фахівці відповідного профілю, які пройшли курси підвищення кваліфікації з педагогіки та спеціальності в Українській військово-медичній академії. Крім того, усі студенти — громадяни України, незалежно від того, стануть вони офіцерами запасу чи ні, на додипломному рівні опановують військово-орієнтовані модулі, куди входять: «Домедична допомога в екстремальних ситуаціях», «Основи організації медичного забезпечення населення і військ», «Військова гігієна», «Воєнно-польова хірургія», «Воєнно-польова терапія», «Військова епідеміологія».

ВЗ Чи вивчають військову справу медичні менеджери, на плечі яких ляже організація надання медичної допомоги у випадку надзвичайних ситуацій?

— Медичний та фармацевтичний менеджмент належить до галузі знань «Менеджмент і адмі­ністрування», й нині військова підготовка за програмою підготовки офіцерів запасу медичної служби для таких фахівців не передбачена. Утім, я цілком підтримую ідею створення військових кафедр та проходження початкової військової підготовки, зокрема курсу тактичної медицини за стандартами НАТО, в усіх вищих медичних навчальних закладах.

ВЗ Чи можуть медичні виші допомогти в післядипломному навчанні військовій чи бодай тактичній медицині якомога ширшого кола лікарів і медсестер уже сьогодні, коли в цьому є особлива потреба?

— Поза всяким сумнівом. Наприклад, на факультеті післядипломної освіти нашого університету (та й інших вишів, де відновлено військові кафедри) навчальним планом для лікарів передбачені теми з військово-медичної підготовки, зокрема і з тактичної медицини. 

Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я