Щоб навести лад в армії, потрібні якісні зміни в суспільстві

394

За роки воєнних дій на Сході України багато чого змінилося і в армії загалом, і у військовій медицині зокрема. Проте для кожного цивільного лікаря, який потрапляє на передову, усе починається з нуля. Тому в кожного — своє бачення як плюсів, так і мінусів у системі надання медичної допомоги нашим бійцям.

Щоб навести лад в армії, потрібні якісні зміни в суспільстві

З мирного життя — у зону АТО

Мирослав ДОМБРОВИЧМирослав ДОМБРОВИЧ, доцент кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського
Для мене усе сталося досить неочікувано й доволі швидко. Пригадую, як у середу пройшов медкомісію, а в п’ятницю мене вже мобілізували і повезли на навчання. Спочатку нас, новоприбулих лікарів, відрядили в один із військових підрозділів, що на Житомирщині, де проводили підготовку викладачі Української військово-медичної академії. Там упродовж місяця навчали надавати першу медичну допомогу пораненим на полі бою і навіть користуватися рацією. Довелося також пригадати, як поводитися зі зброєю. Після закінчення підготовки прибув у розпорядження 66-го військового мобільного госпіталю (одного з чотирьох, розгорнутих по периметру лінії зіткнення), який є структурним підрозділом Військово-медичного клінічного центру Західного регіону, й отримав призначення на посаду старшого ординатора відділення підсилення медичних підрозділів. Загалом у мої обов’язки входило надання хірургічної допомоги солдатам із вогнепальними пораненнями органів черевної порожнини, грудної клітки, кінцівок. Однак доводилося лікувати і пацієнтів із «мирною» хірургічною патологією: гострими холециститом, панкреатитом, апендицитом, килою тощо. У багатьох бійців були задавнені соматичні недуги, які у військово-польових умовах ще більше загострилися, тому роботи вистачало навіть тоді, коли зменшувався потік поранених.

У госпіталі надавали кваліфіковану медичну допомогу другого рівня з окремими елементами спеціалізованої. Основна мета — усунення тяжких ускладнень, що загрожують життю, наслідків ушкодження і створення сприятливих умов для евакуації за призначенням у лікувальні заклади територіальних госпітальних баз. Сюди доправляли поранених з поля бою і медичних підрозділів першої ланки, де робили все для того, щоб впродовж першої години пацієнт потрапив до рук фахівців.

Хочу зауважити, що попри деякі негаразди вітчизняної військово-польової медицини в госпіталі була добре налагоджена система евакуації потерпілих: нам заздалегідь повідомляли, з яким видом поранення везуть військового, у якому стані, отож лікарська бригада вже очікувала його в повній готовності у протишоковій палаті чи операційній. Пораненого доправляли до нас практично з поля бою із накладеним джгутом чи стисною пов’язкою. А наші фахівці займалися складнішими втручаннями: накладали судинні шви, проводили аутовенозне протезування чи імплантували штучний протез тощо. Таку роботу судинних хірургів на цьому етапі надання меддопомоги можна назвати ювелірною.

Мені ж у госпіталі дуже допомогло те, що після закінчення інституту протягом п’яти років працював хірургом з надання невідкладної хірургічної допомоги. Звісно, у ті часи я й гадки не мав, що саме ці навич­ки згодяться мені на війні, та ще й у своїй країні. Ефективною підмогою були й майстер-класи, семінарські заняття, які безпосередньо в госпіталі проводили для нас спеціалісти Військово-медичного клінічного центру Західного регіону та кафед­ри військової хірургії Української військово-медичної академії.

Специфіка роботи онкохірурга має свої особливості: у нас переважають планові операції, а тут левову частку оперативних втручань виконували за життєвими показаннями. І зрозуміло, що стратегія операцій значно різниться. Скажімо, існує у військово-польовій хірургії методика Damage control — хірургічна тактика, яка полягає у виконанні екстрених операцій скороченого обсягу з подальшою нормалізацією фізіологічних функцій і відтермінуванням остаточної репарації всіх ушкоджень. У цивільній медицині вона не застосовується, а в умовах війни просто безцінна, бо дає хворому шанс на життя. Використовуючи цю тактику, ми проводимо пораненому лише той обсяг оперативного втручання, який дасть змогу, хоча й у важкому стані, але живим доправити його на наступний етап хірургічної допомоги. Ми не раз вдавалися до Damage control, і хочу зазначити, що ця методика цілком виправдана, особливо, коли мова йде про тяжкі випадки.

Без допомоги волонтерів було б сутужно

Гібридна війна, яка розгорнулася на Сході України, була неочікуваною для всіх, особливо для наших Збройних сил, які виявилися до неї практично не готовими. Тому якби не добровільні помічники, усе могло б скластися набагато гірше. Особливо відчутною їх допомога була на початку воєнних дій, коли значну частку медичного забезпечення взяли на себе волонтери.

Справжню «фармацевтичну фабрику» щодо забезпечення нашого госпіталю медикаментами організували викладачі ТДМУ. Вони налагодили співпрацю з колишніми випускниками, науковцями, які нині мешкають у Канаді, — родиною Богдана Бойчука та Надії Архіпової. Завдяки їм ми отримали для потреб армії велику кількість медикаментів, витратних матеріалів, що дало змогу врятувати не одне солдатське життя. Хочеться зазначити, що наші колеги з ТДМУ постійно нами опікувалися, зокрема допомогли в закупівлі перев’язувального матеріалу, комплектів проленових сіток для пластики кил, зондів для видалення варикозних вен, деяких хірургічних інструментів тощо.

Річ у тім, що багато волонтерської допомоги, яка надходить з різних куточків України та з-за кордону, не завжди затребувана на певних етапах надання меддопомоги. Отож деколи бувало так, що в госпіталь потрапляли медичні засоби, у яких не було жодної необхідності (скажімо, катетери для судинної хірургії), а хтось інший, навпаки, не міг їх дочекатися. Тому роль медиків-волонтерів у цьому процесі неоціненна, бо вони не тільки надсилали допомогу, але й спрямовували її адресно.

Дуже виручали сучасні реанімобілі, якими також забезпечували волонтери, а не Міністерство оборони. Багато машин, котрими евакуйовували поранених і хворих у зоні АТО, були отримані завдяки українським меценатам з-за кордону — це санітарні автомобілі відомих зарубіжних виробників, у яких є і балони з киснем, і апарати штучного дихання, тобто все необхідне, аби надати невідкладну меддопомогу. Такі авто медики називали «золотим запасом», тому що на балансі госпіталю були лише радянські «Уазики», у яких тільки одна перевага — висока прохідність, а як санітарний транс­порт вони не годяться.

Зараз просто неможливо перерахувати все, що доправляли нам волонтери, — це і дороговартісний шовний матеріал, і різні пов’язки, ортопедичні пристрої, які використовують травматологи. А які смаколики для бійців вони готували! Привозили свіжі фрукти й овочі, а один бджоляр передав нам кілька пластмасових контейнерів з медом, і це було так зворушливо.

Роздуми про армію та військову медицину

Найважче на війні — втрачати пацієнтів, молодих хлопців, які тільки-тільки почали жити. Й нині тривожать думки про скалічених бійців, яких ми оперували в госпіталі й евакуйовували. Яка їх подальша доля? Вижили чи померли від бойових травм? Було б добре, якби була налагоджена чітка система зворотного зв’язку. Лікар повинен знати про наслідки своєї роботи, навіть якщо вони виявилися незадовільними. Окрім морального аспекту, існують й питання суто медичної компетентності, коли хірург має проаналізувати свої дії, оцінити якість роботи. Зрозуміло, проводячи оперативні втручання, ми дотримувались протоколів й інструкцій, але чи зробили все можливе для того, щоб солдат залишився живим? Якщо ми й дізнавалися про подальший стан прооперованих, то тільки з власної ініціативи: телефонували, шукали наших пацієнтів в інших госпіталях. А централізовано така інформація не надходить, шкода, що й донині це не впроваджено в повсякденну практику, хоча ми вже нібито й вибудували модель військової медицини — її поетапність, доцільність використання медичних кадрів, взаємозв’язок усіх ланок тощо.

Інколи мені доводиться чути про дідівщину в армії, зверхнє ставлення військового керівництва, непрофесіоналізм військових медиків, але, на щастя, у нашому госпіталі все було навпаки: начальник закладу, безпосередні керівники — кад­рові військові ставилися до мобілізованих доброзичливо, з розумінням допомагали вирішувати будь-які проблеми. До того ж приємно здивував високий рівень професійної підготовки військових лікарів. Чомусь багатьом здається, що вони більше військові, аніж медики, але я можу стверджувати, що це висококласні спеціалісти, у яких є чому повчитися, особливо в них відпрацьований алгоритм дій, усе відбувається чітко за протоколом. Я також багато в них перейняв і збагатив свій досвід.

Коли отримав повістку, подумав, що життя на рік припиниться, бо не зможу спілкуватися з сім’єю, друзями, колегами, займатися іншими звичними справами. А виявилося все навпаки — за цей рік у мене з’явилися друзі з усіх куточків України, до того ж я пережив інші відчуття, інші емоції. Зрозуміло, були дні чи години, коли на душі ніби камінь лежав, але тоді рятувала підтримка рідних і друзів, колег. В армії я здобув цінний хірургічний досвід, перейняв деякі методики, які застосовують військові хірурги, і відчув, наскільки моя робота потрібна. Шкода тільки, що український народ платить за цей досвід тисячами життів…

Хтось нині говорить, що в армії багато бюрократії. Але скажіть, хіба може бути у «хворому» суспільстві «здорова» армія? Там зараз не більше безладу, ніж у нашому мирному житті. Проблеми є, але вони віддзеркалюють те, що коїться в державі. Тому, аби навести лад в армії, потрібні насамперед якісні зміни в суспільстві. Хочете мати боєздатні Збройні сили? Змінюйте духовні та моральні цінності суспільства загалом.

Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ», м. Тернопіль

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я