Агресія пацієнта: як уникнути трагедії

Останнім часом до професій особливого ризику зараховано медичну. Як захищають медиків українські закони і чи можливо гарантувати лікарям особисту безпеку?

В усьому світі напади на медичних працівників з боку хворих, членів їх сімей або друзів трапляються доволі часто. Тож у структурі виробничого травматизму частка травм унаслідок таких нападів є стабільно великою — понад 20%. Найбільше дістається працівникам служби екстреної медичної допомоги (близько 50% усіх випадків), прийомних відділень, дільничним лікарям і медсестрам (особливо тим, хто відвідує хворих на дому).

Звідки загроза?

Галина МИРОНОВА, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту приватного права та підприємництва ім. акад. Ф. Г. Бурчака Національної академії правових наук України

У деяких випадках агресивний стан пацієн­та є наслідком його хвороби, її ускладнень та гострих станів, що спричиняють нестримний біль, гіпоксію, порушення сприйняття, стрес, розгубленість, делірій. Це так звані несвідомі рефлекторні прояви агресії, іноді їх виявляють навіть фізично слабкі, виснажені та загалом неконфліктні пацієнти. Подібні «випади» можна й потрібно залагоджувати вмовлянням хворого або ж, у крайньому разі, застосовуючи помірні нетравматичні засоби стримування (безпосередньо на місці конфлікту). Надалі потрібне адекватне лікування основного захворювання та вживання знеболювальних і заспокійливих засобів. Вдаватися до правових методів впливу на таких пацієнтів недоцільно.

Інша річ — конфлікт у процесі спілкування та надання медичної допомоги через відсутність порозуміння й комунікації між хворим і персоналом. Іноді така агресивна поведінка спеціально провокується неврівноваженим пацієнтом (із хуліганських міркувань), у решті випадків вона обумовлена його невдоволеністю процесом надання медичної допомоги або ставленням з боку медичного персоналу. Останнім часом почастішали резонансні випадки заздалегідь спланованої помсти (самосуду) з боку хворого чи його родичів.

Медики служби екстреної медичної допомоги працюють у зоні особливого ризику, оскільки часто вимушені надавати допомогу психічно неврівноваженим хворим, пацієнтам у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння, а також асоціальним особам. У таких випадках медики незахищені, і часто під загрозою опиняється вся бригада швидкої. На жаль, спеціальних правил, інструкцій та засобів самооборони для них законом не передбачено. Про необхідність таких заходів почали говорити у 2013 році, після серії нападів на працівників служби під час обслуговування викликів. Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я навіть обговорював можливі зміни до Закону України «Про екстрену медичну допомогу». Депутати обіцяли узаконити самозахист медичних працівників від небезпечних пацієнтів. Зокрема планувалося забезпечити лікарів швидкої засобами індивідуального захисту: газовими балончиками й електрошокерами. Також розглядалася можливість супроводу лікарів працівниками міліції під час виїздів до пацієнтів із хронічними психічними захворюваннями. Однак усі обговорення завершилися внесенням невеликого і досить абстрактного пункту до ст. 11 згаданого Закону: «Працівник системи екстреної медичної допомоги, який входить до складу бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги, під час виконання службових обов’язків має право на захист від протиправного посягання на своє життя та здоров’я, який забезпечується відповідно до законодавства».

Тож, як і раніше, медики вимушені захищатися, як можуть. Наприклад, деякі станції швидкої медичної допомоги складають списки проблемних будинків, квартир, де збираються асоціальні елементи, а в разі підозри на те, що виклик може бути небезпечним, співпрацюють з органами внутрішніх справ.

Спеціальний правовий статус як вихід

Як бачимо, корінь проблеми — у недосконалому законодавстві, зокрема у відсутності спеціального правового статусу медичного працівника, який мають, наприклад, працівники правоохоронних органів, журналісти. Лікарі — цивільні особи, а на медичну сферу поширюються лише загальні норми цивільного, адміністративного та кримінального законодавства. У Кодексі України про адміністративні правопорушення є спеціальна стаття про перешкоджання виконанню службових обов’язків, однак це положення не стосується лікарів (як і пересічних громадян). Факти нападу на бригади медиків або окремих медичних працівників із застосуванням фізичної сили розглядаються правоохоронними органами без урахування того, що це відбувається під час виконання ними службових обов’язків. Тож особи, які скоїли небезпечні діяння стосовно лікарів, не можуть бути покарані суворіше, ніж у звичайних ситуаціях, і такий стан речей можна розглядати як потурання насильству.

Відсутність спеціальних правових засобів захисту лікаря як службової особи виглядає цинічно ще й тому, що в разі порушень чи недбалості цей статус вважається обтяжуючою обставиною, що обумовлює максимально суворе покарання, передбачене в санкції відповідної статті Кримінального кодексу України.

Зважаючи на невтішні реалії, потрібно виходити з наявних правових можливостей. Спробуємо знайти адекватні засоби уникнення конфлікту та правового впливу на агресора.

Запобігти легше, ніж владнати

Проаналізувавши конфліктні ситуації, котрі завершуються агресією або й фізичними ушкодженнями медичних працівників, можна помітити, що значна їх частина пов’язана з неправильними діями медичного персоналу, який не зумів вчасно запобігти загостренню ситуації.

На жаль, наших лікарів не вчать, як поводитися на етапі зародження конфлікту, як, наприк­лад, спеціалістів із надзвичайних ситуацій нав­чають вести діалог із конфліктною людиною, зокрема з потенційними самогубцями. Тому зазвичай лікарі самотужки напрацьовують досвід спілкування з буйними пацієнтами, іноді шляхом помилок, котрі дорого коштують людям у білих халатах. Натомість часто уникнути конфлікту допомагають прості правила:

• попри завантаженість, утому й нелегкі умови праці, дотримуйтеся стандартів професійної та етичної поведінки;
• сприймайте пацієнта передусім як людину, котра страждає, навіть якщо самі потерпаєте від синдрому виснаження;
• грубість, цинізм, байдужість у поводженні із хворими та їх родичами на тлі нинішніх проблем медичної сфери спрацьовують, як своєрідний детонатор. Будьте уважними;
• неприпустимо зневажливо ставитися до пацієнта та його проблем;
• категорично не можна відповідати образами на образи, грубістю на грубість. Пам’ятайте класичну істину: коли немає дров, вогонь згасає. Але якщо уникнути конфлікту не вдається і ситуація загострюється, переходьте у юридичну площину відносин.

Захист іменем закону

Закон захищає лікаря від образ і крайніх випадків нечемної поведінки (хамства), які є порушенням загальнолюдських прав і ділової репутації. Зокрема право на повагу до гідності та честі захищається ст. 297 ЦК України. Але вам також потрібно дотримуватися певних алгоритмів поведінки:

• якщо пацієнт ображає лікаря, нецензурно висловлюється, але не застосовує фізичної сили, на жаль, підстав та законних можливостей протистояти цьому в лікаря немає: надавати медичну допомогу хворому за будь-яких обставин — його професійний обов’язок. Тож доведеться обслуговувати такого пацієнта до кінця, аби не підпасти під дію ст. 139 і 140 Кримінального кодексу України про ненадання медичної допомоги без поважних причин. При цьому, не підвищуючи голосу, ви повинні чітко заявити, що виконуєте службові обов’язки;
• коли в пацієнта виникли претензії щодо якості надання медичної допомоги або умов перебування в лікувальному закладі, запропонуйте йому письмово звернутися до керівництва лікарні;
• якщо «мирна» тактика не спрацьовує, покличте якомога більшу кількість свідків: працівників охорони, колег, інших пацієнтів. Слід пам’ятати, що свідком може бути будь-хто, але суд враховує показання не всіх, зок­рема пояснюючи це тим, що деякі з них можуть бути зацікавленими особами. Тому дуже важливо, аби серед свідків були інші хворі;
• за можливості зробіть аудіозапис спілкування з невдоволеним чи агресивно налаштованим хворим або його родичами. Коли відносно лікаря вчиняється правопорушення, відкрите використання диктофона із зазначенням часу та мети проведення запису є легітимним, а матеріали можуть стати суттєвими речовими доказами в суді;
• зрештою, викличте представників правоохоронних органів;
• обов’язково зробіть відповідний запис у медичній документації (це — пряме джерело доказів у суді) та службовою запискою поінформуйте про інцидент керівника закладу;
• коли алгоритм зазначених дій витримано, надалі можна подавати скаргу до прокуратури або позов до суду, який може притягнути пацієнта до відповідальності за образу медичного працівника. У позовних вимогах доцільно вимагати справедливої сатисфакції та зазначати розмір матеріального еквіваленту завданої моральної шкоди (враховуючи положення ст. 16, 23 ЦК України). Хоча, незважаючи на збільшення кількості випадків образ з боку пацієнтів, медики дуже рідко доводять справу до суду. Експерти вважають: медичні працівники не використовують законних можливостей реалізувати власні права щодо захисту гідності та ділової репутації.

Як зупинити хуліганів

Коли пацієнт фізично атакує лікаря без зас­тосування сторонніх предметів, наприклад, починає кусатися, брикатися, щипатися, розкидати речі та порушувати порядок, пот­рібно викликати службу охорони лікарні. Саме на неї покладено обов’язки щодо припинення поведінки, яка вже кваліфікується як хуліганська. Але якщо охоронників немає на місці або вони не можуть впоратися із буйним хворим, лікар також має право підключится до «нейтралізації». У таких ситуаціях адвокати рекомендують одночасно викликати внутрішню охорону і поліцію, адже поведінка, що кваліфікується як хуліганство, підпадає щонайменше під адміністративну відповідальність, а грубе порушення суспільного порядку вже є злочином, що карається на підставах, передбачених Кримінальним кодексом України.

У випадках, коли пацієнт здійснює фізичний напад зі зброєю в руках чи застосовує предмети, які можуть завдати шкоди здоров’ю та життю (наприклад, уламок пляшки тощо), або навіть погрожує ними, медичний персонал має право діяти в межах самозахисту. Головне — адекватно оцінити загрозу для життя (свого або колег) і не допускати перевищення меж необхідної самооборони. Хоча кожен має право захищати себе всіма доступними та законними методами, правова практика свідчить: суд часто виносить рішення про покарання за перевищення меж самооборони, за заподіяння шкоди нападнику, а іноді навіть застосовує покарання, передбачене за вбивство. До того ж, нагадаю, що статус лікаря — це обставина, котра тягне за собою застосування верхньої межі передбаченого статтею покарання.