Чимало демобілізованих медиків повертаються сьогодні із зони АТО з відчуттям того, що фронт та оборона тримаються винятково на військових ентузіастах-патріотах, які мислять і діють по-новому, а не за шаблонами старих часів.
Третій рік війни, а підготовка відбувається по-старому
Олег КУЛИК, лікар-хірург Лохвицької центральної районної лікарні Полтавської області, старший лейтенант медичної службиСпершу нас, мобілізованих лікарів, відрядили в одну із військових частин Житомирської області для підготовки. Лекції читали викладачі Української військово-медичної академії, керуючись застарілими, ще радянськими директивами, теоріями, придатними хіба що для часів Другої світової війни. Місяць лекцій — і жодних практичних занять, новітніх рекомендацій, сучасних розробок, що стосувалися б тактичної медицини в умовах гібридної війни та використання противником модернізованих видів зброї! І випускники цієї академії потім очолили медичні служби військових підрозділів, хоча ані відповідних знань, ані практичних навичок, ані організаторських здібностей для цього часто-густо не мали.
Та все ж нам пощастило: останні п’ять днів нашого, до цього абсолютно безглуздого, навчання заняття проводив американський фахівець з тактичної медицини Патрік Челев разом із групою українських медиків, які пройшли його тренінг. За плечима нашого керівника — військово-медичний досвід в Іраку, він бездоганно знав усі тонкощі тактичної медицини натівських стандартів. Саме тоді ми й опанували необхідні навички для допомоги пораненим, чого не спромоглися дати викладачі Української військово-медичної академії. До речі, останні також були присутні на всіх заняттях Патріка та його учнів.
То була стовідсоткова практика! Нас навчили, як правильно (за дві секунди) накласти і зняти джгут, провести евакуацію тощо. Я до цього не міг уявити, що завдяки спеціальним прийомам навіть один, зовсім не кремезний, медик може спритно винести на собі стокілограмового пораненого… До того ж частина практичного навчання проводилася не на манекенах, а на живих тканинах тварин. Так ми навчилися ліквідовувати напружений пневмоторакс, бо цю процедуру на пальцях не роз’ясниш — треба самому відчути опір тканини. Опанували навички накладання пов’язок, спинення кровотечі із сонної артерії тощо.
І донині мені не зрозуміло: триває третій рік війни, а головний військовий медичний виш країни чомусь досі не впровадив нових міжнародних стандартів військової медицини. Чому там не переймають сучасного зарубіжного досвіду, у якому нам ніхто не відмовляє? Чи не тому, що його керівництво просто не хоче перебудовуватися, йти в ногу із часом? Але ж від цього залежить життя людей на фронті…
Замість медицини — совдепівська армійщина
Після навчання нас повезли у Військово-медичний клінічний центр Південного регіону, що в Одесі, де ми тиждень знайомилися з роботою його підрозділів, оглядали хворих і поранених, спостерігали за діями колег — військових лікарів. Не давала спокою думка: «На фронті конче потрібна наша допомога, а ми тут прохолоджуємося…» Проте найгіршим стало наше перебування у військовій частині міста Гайсин, що на Вінниччині. Там, так би мовити, формувалася бригада, і ми, лікарі, цілий місяць то шикувалися на плацу, то марширували, то прибирали казарми, чистили занехаяні туалети… Ніхто не вчив нас стріляти, влучати в ціль — особисто я стріляв тільки раз, перебуваючи на Житомирщині. Усі прагнули в зону АТО, а нас тримали в тилу. Чи не завелика розкіш — використовувати лікарів зі стажем для чищення туалетів і миття казарм?
Розчарувало й перебування на відомому Широколанівському військовому полігоні. Уже тоді я був зарахований до складу 59-ї окремої мотопіхотної бригади, яка там формувалася. Стояло спекотне літо 2015 року, а на кожного бійця виділяли… 1,5 літра води на добу. І скільки ми не благали давати більше (спека ж!), чули від командування рішуче: «Ні!»
Ще там, на полігоні, я відчув зневагу вищого військового керівництва до лікарів. Для них ми всі були просто медиками, і їм байдуже, чи це анестезіолог із 15-річним стажем, чи фельдшер, чи санітар… Як хірург із досвідом роботи я був готовий з першого дня їхати в госпіталь, стояти по кілька діб в операційній, бо це моя справа і моя реальна допомога нашим воякам! Телефонував головному хірургу Військово-медичного департаменту Міністерства оборони, але натикався на нерозуміння і байдужість. Думав: «Для чого тоді звідти розсилали по регіонах телефонограми із переліком вузькопрофільних спеціалістів-медиків, начебто потрібних на фронті? Для кількості? Чи для звіту?»
На полігоні я відповідав за медичне забезпечення бійців і медичний супровід стрільб. І все, що стосувалося цього, сприймав близько до серця. А приводів для тривоги було чимало. Солдатів годували неякісною тушонкою, після чого почалися масові випадки діареї. Повідомив про це перевіряючій із Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. А та навіть бровою не повела. Скажу й таке: у розпал літа нас не забезпечували ані якісними овочами, ані придатними до споживання фруктами. Натомість привозили консервовану моркву, гнилу картоплю, биті кавуни… А от військове начальство столувалося окремо, і там усе було на належному рівні. Зрозуміло, що хтось добряче «нагрів руки» на постачанні армійцям харчів: скуповували, очевидно, за завищеними цінами непридатний товар. Але нікого за це не покарали.
Був не хірургом, а сімейним лікарем
Лише 19 вересня 2015 року я потрапив у зону АТО. Наша рота базувалася біля містечка Соледар, поблизу Артемівська. Спочатку ночували в полі, у закинутій, занедбаній фермі, спали на карематах. Потім наші хлопці знайшли більш придатну ферму, утеплили її, пристосували до зимівлі. Ще на Широколанівському полігоні я познайомився з майором, котрий служив в артилерійському дивізіоні. Він згодом і запропонував мені очолити медслужбу цього підрозділу. Я підібрав собі команду: двох санінструкторів, яких навчив медичній справі. Олександр Данелюк із Києва і Євген Данищук із Чернівців виявилися здібними й тямущими. Женя якось врятував солдата: той, недосвідчений, випадково вистрілив собі в шию з автомата. Санінструктор не розгубився: миттєво наклав пов’язку й відправив пораненого в госпіталь. А Сашко багато часу працював самотужки, був єдиним медиком для понад 50 бійців, сам лікував їх, коли хворіли, постійно консультувався зі мною по телефону. Ще він був військовим капеланом — піднімав бойовий дух вояків, зумів стати душею колективу. Добре слово скажу ще про одного члена нашої команди — лікаря Олександра Михальчука (позивний «Доктор Мом»), безвідмовного, чудового фахівця, який завжди рвався туди, де найважче.
Оскільки артилерійський підрозділ перебував за лінією відведення вогню, серйозних поранень у наших бійців не було. Однак із купою звичайних хвороб ми стикалися щодня: лікували бронхіти, пневмонії, радикуліти, гіпертонію, шлункові розлади, гнійні ураження шкіри тощо. Допомагали і місцевому населенню. Їхав у зону АТО, сподіваючись, що буду потрібний там як хірург. Перед цим побував у місті Бар Вінницької області, замовив інструментарій, матеріали для медичної роти. Усе це не знадобилося — рота як підрозділ просто не пристосована для надання хірургічної допомоги.
Сьогоднішня медична логістика — рудимент радянської системи
Згодом мене призначили виконувати обов’язки командира медичної роти. Медичною службою бригади керувала випускниця Української військово-медичної академії, лейтенант медичної служби. Вона була зовсім не підготовленою, постійно губилася, коли потрібно було прийняти рішення, не мала практичного досвіду, часто плакала, впадаючи в розпач від безсилля. Отож нам, керівникам на місцях, доводилося тягти цей «віз» на собі. Я думаю, що сьогоднішня медична логістика — рудимент старої радянської системи. Кадрові призначення відбуваються непродумано, адже серед мобілізованих лікарів були й керівники відділень із багаторічним досвідом роботи, справжні професіонали, а призначили непідготовлену дівчину (мабуть, зіграв роль диплом військового вишу). Начальником роти в перші місяці був лікар, учасник Майдану — людина абсолютно некомпетентна та некомунікабельна, груба, хамовита, яка протиставила себе колективу і не змогла із ним спрацюватися. Невже не професіоналізм і досвід, а диплом, громадська позиція чи партійна приналежність — головне в кадрових призначеннях? Скільки біди це накоїло за час війни, скільки людських життів ми через це втратили!
У перші дні роботи я дивувався безглуздю, із яким зіткнувся: у медичній роті за штатним розписом налічувалося 120 осіб. Серед них — навіть… кочегар-водопровідник. Хто формував ці підрозділи?
А паперова тяганина? Я щодня надавав звіти в Одесу: скільки хворих, скільки серед них офіцерів, солдатів, контрактників, яку їм допомогу надали, як використали транспорт, скільки пального витратили тощо. А як важко було спілкуватися з військовим командуванням! Ніякі аргументи на них не діяли: я кажу, що не можу покинути хворих, багато яких лежать із високою температурою. «Ні, їдь! Це наказ!» — чув у відповідь. І доводилося їхати в сусідню частину, бо там перевірка, і я мав представляти медицину як «весільний генерал»…
Демобілізували мене в липні 2016 року, але й досі у військовій медицині в районі бойових дій нічого не змінилося. Служба в Радянській армії наклала такий відбиток на генералів, що вони просто не можуть мислити інакше, не хочуть вчитися новому, долати бюрократизм, бо зіткані із цього матеріалу…
Згадую п’ятиденні курси на Житомирщині під керівництвом Патріка Челева й думаю: невже нам не можна навчитися діяти так само чітко, блискавично, професійно? В американців лише два етапи евакуації: перший — невідкладна допомога на полі бою, другий — госпіталь. І це рятує людей. У нас — цілий ланцюг часто непотрібних транспортувань: допомога на місці, далі — медпункт, потім — райлікарня і нарешті — військовий госпіталь. Допоки ж ми будемо черепашачими темпами рятувати постраждалих в АТО? Ще один важливий момент: за стандартами НАТО пораненому не можна вводити знеболювальний засіб із наркотичним вмістом, там давно від такого відмовилися — дають посмоктати одну знеболювальну пігулку, другу… У нас же закупили на бригаду 2 тис. шприців із налбуфіну гідрохлоридом (вони так і залишилися лежати в аптеці). І таких тонкощів, із якими не обізнане вище військово-медичне керівництво, — безліч.
Ще одна болюча тема — нераціональне використання професійних медичних кадрів на фронті. Якось говорив одному генералу, що нам на всю бригаду достатньо двох терапевтів і по одному фельдшеру в кожен батальйон. А ми — хірурги, анестезіологи, травматологи — могли б підміняти військових лікарів у госпіталях під час ротації. Та й дивна річ виходить: на передовій — мобілізовані лікарі, добре підготовлені вузькопрофільні спеціалісти, а в тилу, у госпіталях — випускники військово-медичних академій, яких готували саме для фронту…
Думаю, що генерали ЗСУ радянського зразка, зокрема й медики такого рангу, не здатні модернізувати армію та військову медицину. Їх час давно минув. А місця в Генштабі мають посісти військові зі свіжим бойовим досвідом, новим мисленням, сучасні професіонали, небайдужі, совісні, із загостреним почуттям справедливості. Тоді не буде безладу, бюрократизму, корупції ні в армії, ні у військовій медицині.
Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
