Право на медичну інформацію

25545

Для реалізації пацієнтом права на отримання інформації про стан свого здоров’я існують нормативні гарантії, визначені Законом України «Про захист персональних даних», а також положення, закріплені в ст. 285 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), ч. 1 ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі — Основи). Особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід’ємними й непорушними. Втім, як свідчить практика, лікарі часто наштовхуються на спірні питання стосовно того, як саме надавати таку інформацію (пацієнту, його законним представникам, адвокату тощо), щоб не порушити лікарську таємницю і водночас задовольнити законні вимоги пацієнта. На запитання, які найбільше хвилюють наших читачів, відповідає кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри медичного права Львівського НМУ імені Данила Галицького, адвокат, президент ВГО «Фундація медичного права та біоетики України», член Всесвітньої асоціації медичного права Ірина СЕНЮТА.

Витребування медичних документів

Яким є віковий ценз для отримання медичної інформації за законодавством України?

VZ_12-13__Страница_23_Изображение_0001Право на медичну інформацію, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, має повнолітній пацієнт. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства», дитина — це особа віком до 18 років (повноліття). До досягнення 18-річного віку таким правом в інтересах пацієнта наділені батьки чи інші законні представники. Це загальне правило, що має винятки, які містяться у спеціальному законодавстві, для прикладу: в ч. 4 ст. 13 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», де закріплено інший віковий ценз. У нормі зазначеного закону йдеться, що медичний працівник має право передати інформацію про стан здоров’я ВІЛ-інфікованої особи до досягнення нею 14-річного віку її батькам чи іншим законним представникам. Отож, при конкуренції загальної і спеціальної норми пріоритетною є спеціальна, а відтак, інформація про ВІЛ-інфіковану особу надаватиметься батькам виключно до досягнення нею 14-річного віку, а не 18-річчя, як це встановлено за загальним правилом.

Яким чином повинен діяти пацієнт, аби медичний працівник надав йому медичну інформацію?

Щоб отримати персональні дані, зокрема копії медичної документації, пацієнт подає запит щодо доступу до персональних даних власникові бази персональних даних (чи розпоряднику — відповідно до договору, укладеному в письмовій формі з власником), якими є заклади охорони здоров’я усіх форм власності ( ст. 2, ч. 2 ст. 4 Закону України «Про захист персональних даних»).

У ч. 6 ст. 16 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено додаткову гарантію для суб’єкта персональних даних (пацієнта): при екстраполюванні загальної норми на царину охорони здоров’я випливає, що отримати інформацію про свій стан здоров’я він може, вказавши в запиті лише прізвище, ім’я та по батькові, місце проживання (місце перебування) і реквізити документа, який посвідчує його особу (наприклад, паспорт). Водночас у запиті пацієнт вказує перелік персональних даних, які його цікавлять, заклад охорони здоров’я, до якого він звертається із запитом. Тому ця гарантія більш формальна, а на практиці пацієнт, аби отримати дані, зазначає значно більше інформації, аби можна було дати відповідь на його запит.
Запит щодо доступу до персональних даних задовольняється протягом тридцяти календарних днів із дня його надходження, якщо інше не передбачено законом.

Які дії підпадають під поняття «ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я», закріплене в ч. 1 ст. 39 «Основ законодавства України про охорону здоров’я»?

Ця норма в аналогічній редакції міститься не лише в Основах, а й у ч. 1 ст. 285 ЦК України.
Нормативне формулювання крізь призму слова «ознайомлення» чітко не вказує на право копіювання первинної медичної документації, а тому між пацієнтами, які вимагають копії медичної документації, та медичними працівниками, які не надають її з різною мотивацією (наприклад, вказують, що копії можна надавати лише на запит суду чи органів прокуратури), часто виникають суперечки. Медичні працівники, часом надмірно охороняючи медичну інформацію, порушують права пацієнтів чи інших осіб, які мають право її отримати, або ж, навпаки, неправомірно розголошують її суб’єктам, які цього права не мають. Причина — нечітка законодавча регламентація цього питання та прогалини в правових знаннях.

У Рішенні Конституційного Суду України (справа К. Устименка) від 30.10.1997 р. зазначено, що у випадках відмови в наданні або навмисному приховуванні медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря, звернувшись безпосередньо до суду або медичного закладу чи органу охорони здоров’я.
Неоціненне значення має правова позиція Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) в Рішенні у справі «К.Х. та інші проти Словаччини» (2009), де Суд вказав, що скарга, яка є предметом розгляду, стосується здійснення заявницями свого права на ефективний доступ до інформації про стан їхнього здоров’я, у тому числі стан репродуктивного здоров’я. Ця інформація пов’язана з їхнім приватним і сімейним життям у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РЄ, 1950 р., ратиф. Україною у 1997 р.), що була в цьому випадку порушена.

ЄСПЛ дотримується позиції, що позитивний обов’язок держави щодо забезпечення права на повагу до приватного та сімейного життя, особливо у справах, аналогічних цій, де йде мова про персональні дані, повинен бути розширеним для того, аби забезпечити можливість виготовлення копій документів, які містять дані про особу.

Звісно, така правова позиція ЄСПЛ, що є джерелом права для України, однозначно зняла проблему щодо коректного розуміння обов’язку компетентних органів із забезпечення здійснення права людини на медичну інформацію в аспекті отримання копій медичних документів.

Відтак, правильним буде надавати копії медичних документів, але за двох умов: 1) виключно суб’єктам, які мають на це право; 2) лише на підставі належним чином оформленого запиту.

Чи повинен заклад охорони здоров’я надавати адвокату інформацію про стан здоров’я пацієнта, зокрема, копії медичної документації?

Адвокати, здійснюючи свої професійні обов’язки з надання правової допомоги, нерідко потребують отримання копій різних медичних документів та інформації із закладів охорони здоров’я. В адвоката є свій правничий інструмент — адвокатський запит, порядок оформлення якого регламентовано в ст. 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Слід врахувати, що до адвокатського запиту необхідно додати посвідчені адвокатом копії двох документів: 1) свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю; 2) ордер або доручення з органу, уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідь на адвокатський запит повинна бути надана не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту, продовжити термін його розгляду можна не більше як до двадцяти робочих днів (наприклад, якщо потрібно підготувати значний обсяг інформації).

Якщо задоволення адвокатського запиту передбачає виготовлення копій документів обсягом більш як десять сторінок, адвокат зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк.

Адвокат має право на запит отримати відповідну інформацію та копії документів, окрім інформації з обмеженим доступом і копій документів, у яких міститься така інформація. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про інформацію», інформація з обмеженим доступом є трьох видів: конфіденційна (до неї належить і медична інформація), таємна та службова. З огляду на це, адвокат має право лише витребувати медичну інформацію про свого клієнта, з яким, для прикладу, уклав договір про надання правової допомоги. Клієнт повинен наділити адвоката таким повноваженням. Надавати адвокату медичну інформацію про інших фізичних осіб (окрім його клієнта) неправомірно.

Часто при розгляді медичних справ з’ясовується питання, а чи був лікар лікуючим, яким є його спектр повноважень, за що він нес­тиме відповідальність.

Відповідно до ст. 34 Основ, лікуючий лікар — це лікар закладу охорони здоров’я або лікар, який провадить господарську діяльність із медичної практики як фізична особа — підприємець, і який надає медичну допомогу пацієнту в період його обстеження та лікування. Окрім спільних для усіх медичних працівників прав і обов’язків, лікуючий лікар наділений спеціальним правовим статусом. Тому варто окремо зупинитися на переліку його прав і обов’язків.

Права лікуючого лікаря:
— відмовитися від ведення пацієнта за умови, якщо це не має загрози для життя хворого і здоров’я населення, а також на основі двох підстав: якщо пацієнт не виконує медичних приписів чи не виконує правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я;
— вирішувати питання щодо видачі документів, які засвідчують тимчасову непрацездатність громадян у разі захворювання або травми, по догляду за хворим членом сім’ї, хворою дитиною, дитиною віком до 3 років, дитиною-інвалідом до 18 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за дитиною, у зв’язку з вагітністю і пологами, при карантині;
— вносити пропозиції керівництву щодо вдосконалення організації експертизи тимчасової непрацездатності в закладі охорони здоров’я.

Обов’язки лікуючого лікаря:
— своєчасно і кваліфіковано обстежувати та лікувати пацієнта;
— видавати документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, при відвідуванні хворих удома особам, що визнані непрацездатними;
— видавати разом із завідувачем відділення документи, які засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, на період лікування у стаціонарі;
— відображати в медичних картах амбулаторного (стаціонарного) хворого скарги, анамнез, у т.ч. страховий (за останні 12 місяців), дані об’єктивного огляду, додаткові методи обстеження, динаміку захворювання тощо;
— готувати виписку з медичної карти стаціонарного хворого, при відновленні працездатності із зазначенням дати висновку ЛКК (за наявності), лікувальних і трудових рекомендацій, дати закриття листка непрацездатності, дати, з якої необхідно стати до роботи, номери документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян;
— готувати виписку, якщо хворий продовжує хворіти, із зазначенням дати явки на прийом до лікаря поліклініки, обґрунтуванням продовження листка непрацездатності та направленням на амбулаторне лікування після виписки хворого зі стаціонару;
— виставляти діагноз відповідно до МКХ-10 з відображенням ступеня функціональних порушень органів і систем, ускладнень, ступеня їх тяжкості;
— надавати медичні рекомендації щодо подальшого лікування, працевлаштування, дієтичного харчування, санаторно-курортного лікування тощо;
— забезпечувати своєчасне направлення хворих на лікування до стаціонарів;
— представляти пацієнта завідувачу відділення у складних випадках з питань діагностики та лікування, видачі, продовження та оформлення листків непрацездатності, направлення на ЛКК, а також у випадках звернення хворого до лікаря наступного дня або через вихідні після закриття попереднього документа, що засвідчував тимчасову непрацездатність, з позначкою «працездатний»;
— формувати диспансерні групи, в тому числі з тих хворих, які часто та тривало хворіють;
— представляти разом із завідувачем відділення на ЛКК амбулаторного чи стаціонарного хворого, якщо його непрацездатність триває 30 і більше днів;
— аналізувати причини тимчасової непрацездатності серед працюючого населення, особливо диспансерної групи хворих, групи тих, хто часто та тривало хворіє, працюючих інвалідів, показників інвалідності, впроваджувати заходи щодо їх зниження та профілактики;
— залучати до огляду хворого для уточнення діаг­нозу, плану лікування та визначення причини непрацездатності фахівців інших спеціальностей.

Слід відзначити, що лікар не несе відповідальності за здоров’я хворого в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

2 Коментарі

  1. Будь ласка, дайте роз”яснення стосовно того, чи може лікувальний заклад заборонити пацієнтам отримувати амбулаторну картку на руки під час знаходження у цьому лікувальному закладі для проходження медичного огляду? Наскільки це правомірно? Бо з практичної точки зору це абсолютно не доцільно: людина може стояти у чергах одночасно у декілька кабінетів, і тільки він знає, у який кабінет йому важливіше зайти саме зараз. Коли картка на руках, перепон у пересуванні немає. Проте коли головні лікарі (як от у Вінницькій обласній дитячій лікарні) забороняють пацієнтам навіть торкатись карток, то створюються “корки” – люди просуваються по черзі повільніше, бігають із кабінета в кабінет по поверхах (а це не завджи здорові люди) у пошуках своєї картки, бо не знають, куди саме її занесла санітарка і чи занесла. Це просто маразм! Тим більше у лікарні, в яку приїжджають люди зі всієї області, а значить їхній час на дорогу туди і назад сильно обмежений у часі через рух транспорту (в дальні райони можна добиратись по 4 години і більше), а через таке розпорядження стосовно карток люди затримуються, нервуються, сваряться у чергах “хто перший” тощо. Будь ласка, надайте нам, пацієнтам Вінничини, докладну юридичну підтримку: які у нас є права і обов”язки, і які є обов”язки лікарні? чи правомірно з її боку обмежувати наш доступ до НАШИХ карток???
    Дякую
    Олена

  2. Если я проживаю в Днепре, а хочу получить консультацию в НИИ г.Киева – на каком законном основании мне могут отказать в направлении на консультоцию и имеюл ли право мне отказать в направлении?

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я