До 70-річчя члена-кореспондента НАН і НАМН України, заслуженого діяча науки і техніки України професора Володимира Боброва
Перші випробування
Ректор Запорізького медичного інституту прибув до свого дніпропетровського колеги з надією на допомогу. Відомо ж, які труднощі виникають у першому-ліпшому новоствореному закладі, і передусім — кадрові. Нарощувати наявний професорсько-викладацький склад доведеться самим, але й для того потрібна певна кадрова база. Тож і попросив запорізький гість ректора Дніпропетровського медінституту у ході розподілу випускників виділити для «міста чавуну і сталі» хоча б двійко тямущих молодих фахівців, схильних до науково-викладацької роботи.
— Є такі. Самі розраховували на них, маю на увазі молоде подружжя Бобрових, Володимира і Валентину, обоє з червоними дипломами, але Запоріжжю, місту-побратиму, згодні допомогти.
Коли Володимиру запропонували Запоріжжя, він охоче погодився — це ж його мала батьківщина. Але мав порадитися з дружиною. Вони з Валентиною рано створили сім’ю, ще після третього курсу, а на п’ятому у них з’явилася й донечка Оленка.
Як і належить дружині та матері, Валентина не поспішала з відповіддю, розмірковувала. До запрошення запорізького ректора підходила прагматично:
— А як там із житлом?
— Хоромів не обіцяють, але кімнатка в аспірантському гуртожитку забезпечена.
— Годиться!
У сім’ї — подвійне свято
Тепло зустріли молодят у Запоріжжі. Кімнатку виділили, й донечку допомогли оформити у дит’ясла. І став глава молодої сім’ї працювати асистентом на кафедрі пропедевтики внутрішніх хвороб. Знайшлася робота і для дружини Валентини Іванівни.
Кафедра пропедевтики медінституту була недоукомлектованою, на централізовану допомогу з боку міністерства годі було й розраховувати, все, що воно могло, — зробило, лишався один шлях: вирощувати професорів власними силами. І молодому фахівцеві запропонували готувати кандидатську дисертацію.
Обставини склалися так, що термін підготовки був дуже ущільненим, оскільки план підготовки дисертаційних праць опинився під загрозою. Вкластися потрібно у два роки — сказали потенційному кандидату наук. Критичний термін, та що поробиш…
Володимир Бобров не підвів рідну кафедру й ректорат — кандидатську дисертацію із проблем хронічної серцево-судинної недостатності підготував за два роки й успішно її захистив.
Завідувач кафедри професор Борис Безбородько щиро поздоровив свого учня:
— Ось ти, Володю, й прилучився до когорти українських кардіологів. Нехай же зоря кардіології і в подальшому освітлює твій шлях у науку.
Професор Безбородько став першим його наставником. Своїми міркуваннями з питань подальшого розвитку вітчизняної кардіології ділився із молодшим колегою:
— Серцево-судинні захворювання вийшли у нас на перше місце серед причин смертності. Мій прогноз: захворюваність і смертність і в подальшому зростатиме, на те є багато причин. А що ми, науковці-кардіологи, можемо протиставити тому згубному для нації процесу? Нерідко, чесно кажучи, застарілі, малоефективні лікувальні й діагностичні методики…
То були не просто міркування фахівця, професор готував ґрунт для більш конструктивної розмови. І вона відбулася: завідувач кафедри запропонував своєму доцентові зайнятися підготовкою докторської дисертаційної праці. Визначив і тему, знову з кардіології: «Системна артеріальна гіпертензія у випадках ревматичних вад серця».
Цього разу дисертанта не обмежували у часі, і це було добре — молодий науковець брався за дослідження слабо розроблених проблем. Захист не був для нього самоціллю, він прагнув ґрунтовно освоїти дуже важливий пласт кардіології, внести посильний вклад у науку про серце.
Дванадцять років працював над докторською дисертацією і захистив її блискуче.
Вдома влаштували сімейне свято. Мали подвійний привід: батько став доктором медичних наук, а донька Оленка — студенткою медінституту. І вже на першому курсі визначилась із майбутньою спеціалізацією: як і батько (мати пішла у неврологію) вона стане кардіологом.
Прощавай, Запоріжжя?
Роки горбачовської перебудови сколихнули лікарський загал, усе українське суспільство. Всім було ясно: система охорони здоров’я потребує змін. Бо ось хоч би таке: Україна з кожним роком випускає дедалі більше лікарів, то чому ж кінцевий результат не є адекватним? Чому не знижується, а зростає захворюваність? Було над чим замислитись міністру охорони здоров’я Анатолію Романенку.
На відміну від своїх попередників Романенко нерідко виїздив на периферію, вивчав стан справ на місцях. Побував і в Запоріжжі. Потрібно було зміцнити систему післядипломної освіти, від якої багато чого залежало, отож мав придивитися й до місцевих кадрів, здатних плідно працювати у тій сфері.
Отам, у Запоріжжі, міністр і запримітив доктора медичних наук, професора, проректора медінституту Володимира Боброва. І запропонував очолити кафедру кардіології Київського інституту удосконалення лікарів. Принагідно нагадав: кафедру, свого часу створену самим академіком М.Д. Стражеском.
Тут було над чим поміркувати. Пропозиція міністра робить честь йому, провінціалові. Але ж є і мінуси: тут звична, налагоджена робота, облаштований побут, тут і донька Оленка вчиться. А що там, у далекій столиці? Навіть дещо нижча посада, не кажучи вже про низку інших труднощів, які чекають кожного прибулого до столиці. А з другого боку… Працюючи на досить високій, але адміністративній, посаді, відчував, як вона відгороджує його від наукової праці — так і «закиснути» можна. Принаймні того душевного піднесення, яке відчував, працюючи над дисертаційними працями, він давно вже не пригадує, і це засмучувало. А були ж певні нереалізовані ідеї. І він прийняв запрошення міністра.
Очоливши кафедру кардіології Київського інституту удосконалення лікарів, Володимир переконався, що вчинив правильно. Тут багато чого імпонувало науковцеві, панувала атмосфера наукового пошуку. Щоправда, вимагалися й додаткові зусилля: потрібно було оволодівати досвідом викладацько-педагогічної роботи, тепер уже не серед студентства, а з-поміж нерідко уже зрілих лікарів, котрі приїздили до столиці для поглиблення своїх фахових знань.
Багато давало йому спілкування з провінційними лікарями. Вони краще, ніж будь-хто зі столичних світил, знали слабкі ланки системи охорони здоров’я, недоліки традиційної фахової підготовки у наших медичних вишах. Тож чи для того місцеві лікарі приїздили часом за тисячу кілометрів до столиці, аби отримати інформацію вчорашнього дня? Спілкування зі своїми слухачами підштовхувало, стимулювало й до самоудосконалення.
Роки праці у столичному інституті удосконалення лікарів, пізніше реорганізованого в Національну медичну академію післядипломної освіти, стали для професора Боброва найпліднішими. Одна за одною з’являються друком його монографії «Рефрактерні тахіаритмії», «Кардіоверсія у разі миготливої аритмії», «Гіпертензивне серце», «Системна артеріальна гіпертензія за хронічних обструктивних захворювань легень» та низка інших.
Зростання захворюваності серцево-судинної системи в Україні спонукало вченого до більш глибинного вивчення вже знайомої кардіологічної проблеми — артеріальної гіпертензії у разі ревматичних вад серця. Плідно попрацював він і на стиках спеціальностей. Лікарі схвально сприйняли його монографії, присвячені питанням ниркової недостатності, проблемі імунологічної реактивності за хронічних захворювань шлунка та кишківника. Професор розробив 71 методичну рекомендацію для лікарів-практиків — і перейшов на іншу роботу.
В Українському НДІ кардіології ім. М.Д. Стражеска відкрилась вакансія на посаду директора. У Міністерстві охорони здоров’я радились: хто б міг очолити цю знану й поза межами України наукову установу, внести свіжий струмінь у його діяльність? Кращої кандидатури, ніж професор Володимир Бобров, і не бачили: автор ґрунтовних, помічених і за кордоном наукових праць, головний терапевт, головний кардіолог МОЗ, має й досвід адміністративної роботи.
Це було у роки горбачовської перебудови, коли очільників наукових та інших установ і закладів уже не призначали згори, а обирали у трудових колективах. Отож питання про нового директора винесли на обговорення загальних зборів працівників НДІ. Кардіологи дружно проголосували за професора Володимира Боброва.
100 днів після приказу
Після п’яти років директорування в НДІ кардіології Володимиру Олексійовичу випала висока честь попрацювати й Міністром охорони здоров’я України. Про таку кар’єру професор і не мріяв, адміністративна робота його, людину творчу, ніколи не приваблювала. Після другої співбесіди у високому кабінеті погодився очолити галузь — зрештою, на новому місці можна буде принести більше користі.
Це було у 1994 році, за складної, вкрай несприятливої соціально-економічної ситуації. Тодішня політика швидкої лібералізації цін створила критичне становище з фінансовим та матеріальним забезпеченням галузі. Передбачені держбюджетом на той рік кошти могли задовольнити потреби системи охорони здоров’я лише на 40%. За останні два роки ціни на ліки, продукти харчування для хворих у стаціонарах, комунальні послуги зросли у 3000 разів, а обсяг бюджетного фінансування — всього у 26.
На той час мені довелося працювати власним кореспондентом московської «Медицинской газеты», яка продовжувала обслуговувати лікарський загал усієї СНД. Редакція доручила мені взяти інтерв’ю у новопризначеного Міністра охорони здоров’я України. Був і привід: минули перші 100 днів його роботи. Ось фрагмент із того інтерв’ю, що збереглося у моєму архіві, воно змальовує становище тодішньої української медицини.
ВЗ Володимире Олексійовичу, за цей короткий час ви встигли оглянутись, ознайомитися зі станом справ у галузі, а дещо й зробити. Перше моє запитання: як ви мислите собі вихід із нелегкого становища, що створилося у галузі?
— Надіятись нам немає на кого — потрібно засукувати рукава й працювати. З максимальною доцільністю використовувати ті обмежені бюджетні асигнування, які маємо. Реформувати, удосконалити систему охорони здоров’я. Пріоритети визначено: це передусім серцево-судинні, онкологічні захворювання, травми, хвороби органів дихання — ускладнення від них становлять майже 90% у структурі загальної смертності.
ВЗ Ще і в недавні радянські часи багато розмов було про загальну диспансеризацію населення…
— Нині це міф. Але диспансерне спостереження за особами з зазначеними вище хворобами є реальним. Скажу й про інше: ми маємо рішуче повернутися обличчям до питань економіки галузі, до чого не привчені. За висновком багатьох досвідчених організаторів охорони здоров’я та економістів, потрібно нарешті відмовитись від планування витрат у розрахунку на одне ліжко, як практикувалося впродовж десятиліть, а ввести новий показник — на одного мешканця обслуговуваної території. Така практика допоможе головним лікарям раціональніше використовувати обмежені кошти, скоротити, де це буде доцільним, кількість лікарняних ліжок. А замість отих зайвих ліжок взятись за розвиток денних, домашніх стаціонарів — лікування у них обійдеться набагато дешевше. Нам належить долати низку застарілих стереотипів, спрямовувати орієнтацію медпрацівників на кінцеві результати праці, на перехід галузі від екстенсивного до інтенсивного шляху розвитку.
ВЗ Все це поки що у планах, чи встигли вже дещо й реалізувати?
— Встигли оперативно підготувати й передати урядові відповідні обґрунтування, погоджені із Мінфіном.
ВЗ Помічено, що ви з перших днів роботи на цій високій посаді почали спиратися на регіональну ланку у системі, чого не робили ваші попередники.
— Я не один рік пропрацював у провінції і знаю, що люди з периферії багато бачать із того, чого ми тут у столиці не знаємо. З другого боку, нерозумно було б ігнорувати їхні багатий досвід, знання, адже робимо одну спільну справу.
ВЗ Перейдемо до проблем медикаментозного забезпечення населення…
— І тут складна ситуація. Згубним виявився розрив виробничих та економічних зв’язків із країнами СНД. Але дещо вже зроблено і власними силами: у виробництво запущено 133 нові вітчизняні препарати, яких раніше у нас не виробляли.
Ось такою була ситуація у системі охорони здоров’я всередині 90-х років. А що ж новий міністр? Із того короткого фрагмента газетного інтерв’ю вимальовується образ очільника галузі — компетентного, вольового, рішучого, здатного, спираючись на медичний загал, підняти галузь. Погодьмося: те, що пропонував міністр, лишається актуальним і понині й до кінця не реалізованим. Проте усього рік дали попрацювати новому очільнику галузі. Власне, й дивуватися немає чого — в українську моду увійшли бліц-міністри, ось маємо уже чи не двадцятого за останні двадцять років.
Слово колеги
Професор Бобров повернувся до НМАПО ім. П.Л. Шупика, де обійняв свою колишню посаду завідувача кафедри кардіології.
— Володимир Олексійович може бути взірцем рідкісного поєднання унікального досвіду клініциста, педагога, науковця й організатора охорони здоров’я, — каже проректор з наукової роботи НМАПО ім. П.Л. Шупика доктор медичних наук професор Іван Зозуля. — Ця мудра й добра людина багато чого досягла виключно завдяки власній організованості, високій ерудиції і воістину унікальній працездатності.
Для підтвердження тих слів: перу ювіляра належать понад 1100 наукових праць, четверту частину яких оприлюднено у зарубіжних наукових виданнях. Це 46 монографій, численні нові навчальні програми, посібники з післядипломної освіти медиків.
І трохи ретро…
Ведемо розмову у домівці ювіляра.
ВЗ Володимире Олексійовичу, у вашому житті всього було. Що підтримувало вас, не давало у тяжкі хвилини впасти в депресію?
— Справді, був такий момент, коли несправедливість палила все єство й мимоволі опускалися руки. Але мені поталанило — у мене міцні тили. Це сім’я: вірна й душевна дружина, донечка-розумниця Оленка. З такими тилами мені ніщо не страшне.
І ретроспективний погляд у своє минуле:
— Колись, ще у Запоріжжі, мій перший науковий наставник професор Безбородько мені прогнозував: кардіологія — це та світла зоря, яка виведе тебе на широкий шлях. Частково так воно й було. Але мене вела у житті й друга світла зоря — сім’я…
Щодо сім’ї. Рідко зустрінеш таке: всі троє — батько Володимир Олексійович, мати Валентина Іванівна й донька Олена Володимирівна — висококласні лікарі, всі троє — доктори наук, професори.
Василь КАЛИТА, «ВЗ»
