Пабло Клавель: Технології не працюють на благо медицини без досвідченого лікаря

1008

VZ 33-34_2016_Страница_20_Изображение_0002Під його кабінетом завжди людно. Більшість пацієнтів у візках або із зігнутими в три погибелі спинами. Лікар Клавель оперує всіх: і людей літнього віку, на яких всі махнули рукою, і малюків, із якими бояться мати справу колеги. Він знайшов для «ВЗ» час і розповів, що ж таке, на його думку, експертна нейрохірургія. 

ВЗ Чи мріяли ви про кар’єру лікаря в дитинстві?

— Я з лікарської династії: дід, прадід і, звичайно, батько — усі були хірургами. Вони не залишили мені вибору, адже я виріс на розмовах про цікаві клінічні випадки та нові хірургічні методики. Хоча я майже не бачив свого батька вдома, все одно пішов його шляхом. Тоді мені здавалося, що я зможу поєднувати кар’єру успішного лікаря та родину, яка вимагає не менше часу, аніж моя операційна. Лише згодом зрозумів: праця лікаря, коли ти нею живеш, завжди буде в пріоритеті. Батько підтримав мій вибір, адже також був фанатиком медицини.

ВЗ Який шлях проходить іспанський нейрохірург від початку навчання до самостійної практики?

VZ 33-34_2016_Страница_20_Изображение_0001Пабло КЛАВЕЛЬ, професор, нейрохірург, директор клініки Іnstitutoclavel (Барселона, Каталонія)
— Початок шляху завжди однаковий — це шість років навчання в медичному університеті. Але в Каталонії є невеличкий нюанс: вступити до цього вишу можна лише з відмінним шкільним атестатом! Більше того, окрім загальних вступних іспитів майбутні лікарі проходять спеціальне тестування, під час якого комісія визначає: є в людини риси та здібності, потрібні для цієї професії, чи ні. Після шостого курсу — п’ятирічна резидентура з нейрохірургії. Але щоб претендувати саме на цю спеціалізацію, треба скласти іспит і ввійти до 200 кращих із 20 тис. претендентів. Після іспиту із цих двох сотень резидентів лише 15 стануть нейрохірургами. Решті доведеться погоджуватися на інші спеціальності. Мені пощастило: я отримав місце в резидентурі університетського госпіталю Святого Павла. До речі, я мав вибір: або цей іспанський госпіталь, або клініка у Сполучених Штатах. Мій батько вчився і тривалий час працював у США, і ми всією родиною там якийсь час жили. Але, незважаючи на це, він порадив залишитися в Барселоні.

ВЗ Чому ви зупинилися на спінальній хірургії?

— А я не зупинився. Хоча я відомий як хірург-спінальник, але виконую всі види нейрохірургічних втручань, і на головному мозку також. Проте патологій хребта значно більше, тому я зосередився саме на них. Хоча госпіталь Святого Павла, де я починав свою кар’єру, спеціалізується саме на патології головного мозку. Ця клініка є експертним цент­ром всієї Іспанії зі згаданої проб­лематики. Там я практикував дуже складні втручання на основі черепа й оперував аневризми. Але, як і в усьому світі, фінансування державних медичних закладів менше, аніж приватних клінік. Тому через кілька років я почав шукати собі «приватне» місце. Зараз очолюю клініку спінальної хірургії і можу стверджувати: ця спеціальність потужніша та динамічніша, аніж ней­рохірургія головного мозку. Технології останньої не змінюються роками, а спінальна хірургія щороку дивує інноваціями.

ВЗ Що ж нового з’явилося останніми роками?

— По-перше, майже вся спінальна нейрохірургія стала малоінвазивною. По-друге, змінилися доступи: якщо раніше ми оперували лише зі спини, то зараз можемо «підійти» до потрібної ділянки з черевної порожнини. Річ у тім, що, пересікаючи скальпелем спинні м’язи та нерви, ми тим самим погіршуємо прогноз і ефективність реабілітації. М’язи тривало кровоточать, нерви погано зростаються, часом без відновлення чутливості, а больові відчуття залишаються в пацієнта роками. Наявність деяких нервів перешкоджає хірургу дістатися певних ділянок міжхребцевого простору й почистити зону дегенерації. Більше того, м’язи спини — це корсет, який має тримати хребет, тому ушкоджувати їх дуже не бажано. Абдомінальні м’язи не настільки важливі, як спинні. Тому, «підійшовши» до хребта рет­роперитонеальним доступом, ми скорочуємо терміни реабілітації хворого в кілька разів. Як правило, на наступний день після операції такі пацієнти вже можуть ходити. На сьогодні всього три країни світу (Німеччина, Велика Британія та Іспанія) практикують цей підхід. У нашій країні ми — єдина команда, яка відпрацювала зазначену методику. Нерідко ми приймаємо пацієнтів із «багатих» країн, скажімо, зі Штатів, які їдуть саме задля такого доступу.

ВЗ При яких саме захворюваннях можна оперувати за цією методикою?

— Через такий доступ ми оперуємо пацієнтів із патологією поперекового відділу: грижами або больовим синд­ромом. Також методика рятує ситуацію, коли хворого вже поперед­ньо прооперували зі спинного доступу, але втручання не дало бажаних результатів.

ВЗ Що іще змінилося, окрім доступів?

— З’явився абсолютний концепт — біомеханіка. Річ у тому, що всі люди мають фізіологічні викривлення хребта: два лордози та кіфоз. В одних ці викривлення більші, в інших — трохи менші, але вони зав­жди пов’язані між собою. Перед тим, як встановлювати будь-який діаг­ноз, варто розібратися в анатомії викривлень хребта. Зазвичай, коли людина має великий кіфоз, то один або обидва лордози будуть зменшені. Якщо не врахувати цієї особливості та виконати звичайну реконструкцію кіфозу, проблема дуже швидко пошириться на сусідню ділянку, і вже через деякий час па­цієнт повернеться до вас із болем в іншому відділі хребта. Нині у світовій практиці все популярнішою стає мікродискектомія — техніка, що дає змогу видаляти міжхребцеві диски через зовсім невеликий розріз з використанням спеціальних операційних мікроскопів. Вона зводить до мінімуму травматизацію прилеглих тканин. Мікродискектомія вважається «золотим стандартом» лікування гриж диска зі здавлюванням спинного мозку та нервових корінців. Але вдаватися до цієї методики без урахування індивідуальної біомеханіки — учорашній день.

ВЗ Чи змінилися стабілізатори? Їх зараз потрібно діставати, оперуючи повторно?

— Ні, стабілізатори залишаються в тілі людини довічно. На щастя, наші операційні обладнані апаратурою для проведення інтраопераційної томографії, що уможливлює прицільну навігацію. Зараз комп’ютерне устаткування настільки «розумне», що чітко підказує лікареві, як тримати інструменти та куди встановлювати фіксатор. Окрім цього, операційна навігація незамінна в разі оперативного втручання на першому та другому шийних хребцях, адже запобігає ушкодженню судин, які постачають кров’ю головний мозок.

ВЗ До речі, багато нейрохірургів побою­ються операцій на шийному відділі. Як ви ставитесь до таких втручань?

— Ми оперуємо абсолютно всі патології шийного відділу. Окрім інтраопераційної навігації (а в нас — машина другого покоління, яких усього кілька в Європі) ми маємо мікроскоп останнього покоління та можливість внутрішньоопераційної моніторизації пацієнта. Остання технологія інноваційна, вона ґрунтується на тому, що під час операції в залі присутній фахівець, який слідкує за абсолютно всіма імпульсами, котрі проходять через кінцівки і фіксуються технікою. Зав­дяки такій методиці можна дати чіткі прогнози щодо відновлення конкретного пацієнта і запобігти прикрій лікарській помилці під час самої операції.

ВЗ Зважаючи на чудове устаткування вашої операційної, скажіть, що ж важливіше: технології чи досвід?

— Звичайно, важливі обидва нюанси, і навряд чи нейрохірург може бути успішним без кожного з них. Тут, на мою думку, буде доречним таке порівняння. Уявіть: вас, недос­відченого водія, посадили за кермо «Феррарі». Звичайно, ви розіб’єте автомобіль за першим же поворотом… Отже, самі технології не працюють на благо медицини без досвідченого лікаря. А лікар, змушений лікувати «всліпу», навряд чи зможе похизуватися високими результатами.

ВЗ Чи пам’ятаєте ви свого найважчого пацієнта?

— Найважчими для мене є хворі старечого віку із горбом, які вже не можуть вирівнятися та нормально ходити. Зазвичай, через їх вік морочитися із ними ніхто не бажає. У моїй практиці є старі, яких я повністю «випрямив». Це, звісно, складна багатоетапна хірургія, що включає остеотомію. Кожна із таких операцій, як правило, триває дуже довго. А самі пацієнти вимагають ретельного контролю за функціонуванням абсолютно всіх систем організму. Тут і стають у пригоді й технології, й досвід. Але, повертаючи таким людям радість ходьби, щоразу втішаюся сам.

ВЗ Серед каталонських хірургів популярне волонтерство. Чи практикуєте ви благодійні операції в інших країнах?

— Так! Я є учасником програми NED, що опікується розвитком ней­ронаук у Центральній і Східній Афри­ці. За цією програмою я багато років оперував на волонтерських засадах у Занзібарі.

ВЗ І наостанок, як багато ви витрачаєте часу на вдосконалення своєї майстерності?

— Для того, аби бути затребуваним нейрохірургом, ти мусиш вчитися постійно. До того ж, щовечора читаю наукову літературу та завжди беру участь у конгресах з нейрохірургії. ВООЗ рекомендує робити не менше 120 операцій на рік — тоді можна «тримати планку». Я виконую не менше 400. Окрім цього, доводиться постійно тримати свій мозок і пам’ять у тонусі, приміром, так я почав вчити одну із найскладніших мов — російську. Прийшовши на перше заняття, побачив там… ще трьох свої колег! Ми жодним чином не домовлялися про це. Просто кожен із нас розуміє, наскільки важливо гостро мислити і швидко реагувати. До речі, наша вчителька — з України, і вона, як більшість ваших жінок, напрочуд гарна!

Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я