Восени цього року в провідному кардіохірургічному закладі України — Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова — уперше на теренах колишнього Радянського Союзу видалили пухлину серця без розпилу груднини. Із цього приводу лікарі та науковці зібрали журналістів. Після прес-конференції мені вдалося залишитися наодинці з директором Інституту — академіком Книшовим. Я запитала Геннадія Васильовича про фінансування наукових досліджень і підтримку з боку держави. Він змінився в обличчі та почав розповідати…
На жаль, нікому нічого не потрібно. Ну ось знайшли ми спосіб видалення пухлин серця, виявили звивисті судини як фактор ризику, а що далі? У будь-якій розвинутій країні це одразу б стало приводом до розгортання масштабної науково-дослідної програми: держава виділила б кошти, науковці закупили обладнання та довели свої пошуки до логічної розв’язки — реальної допомоги людям ще на етапі превентивної медицини. А що в нас? Якийсь час усе протримається на ентузіазмі робочої групи… і зникне. Розумієте, одне відкриття породжує купу питань. Наприклад, ми виявили фактори росту, що стимулюють пухлини серця, а ось чому в правому та лівому передсердях новоутворення ростуть по-різному — ми не знаємо. А скільки часу в нас пішло на освоєння методики видалення новоутворень! Ми конструювали каркаси і годинами відпрацьовували ювелірні рухи, щоб пальці відчули та запам’ятали. У розвинутій країні такий лікар-новатор був би премійований, принаймні, грошовою винагородою… А наші науковці так і отримують свої 2 тис. гривень. І шукають, куди б виїхати працювати, щоб мати достойну зарплатню.
Мені дуже шкода, що більшість наших пілотних проектів так і не оцінили ані медична спільнота, ані суспільство. Наприклад, наше ноу-хау з гіпертермії: коли штучне підвищення температури тіла рятує життя людині. Завдяки цій методиці ми позбулися рецидивів, тоді як найкращі європейські клініки досі не змогли подолати 20-відсотковий рівень повторних ускладнень. Ми домоглися загальної середньої летальності при кардіохірургічних втручаннях в 1,8%. Американський показник — 15%. Чому це нікого не цікавить? Дивно, правда? Це ж «золота жила» для Академії: на основі цієї методики можна створювати септичний центр. Мене це вбиває…
Наука, закономірно, має підтримуватися Академією наук: із 37 інститутів, що їй підпорядковані, наукою не займається майже ніхто! Насправді цих ледарів треба скоротити в кілька разів, відібрати справжнє наукове ядро і дати йому належне фінансування. Зараз мова йде про те, аби взагалі закрити Академію, але це, на мою думку, кощунство. Уся наукова спільнота активно вкладає в розробки, а ми — закриваємо. Такий вчинок — просто зупинка в розвитку. Це як зізнатися собі, що віднині будемо паразитувати на іноземних дослідженнях. Ганьба!
Коли ми реєстрували наш Інститут у Європейському Союзі, приїхав дуже суворий чоловік із Брюсселя. Одразу всім повідомив: його вважають за диявола й усі його перевірки — дуже важке випробування для будь-якої лікарні. Ми показали йому наші напрацювання, інноваційні розробки та втручання, а потім провели екскурсію по Інституту й ознайомили з тими жахливими умовами, у яких доводиться працювати. Він був вражений і наостанок сказав: «Якби я шукав ідеальне місце для навчання, я б обрав ваш Інститут. Не уявляю, як ви викручуєтеся і з нічого отримуєте такі результати!»
У мене є колосальні ідеї, але я змушений мовчати. Мені вже сказали: «Тобі за це звернуть голову всі «чорнобильці»!» Про що я: у наступному році — 30-річчя катастрофи. Як член президії НАМН України я запропонував: «Давайте проведемо оригінальну роботу: організуємо експедицію Академії в Чорнобильську зону. Там наразі проживає 1700 осіб, які так і не залишили своїх домівок. 30 років вони там мешкають і споживають їжу, що виростили чи вполювали на місці. Кажуть, вони повинні дзвеніти від радіації, а я бачив їх на власні очі, і вони, принаймні зовні, — здорові! Від них усі відмовилися, їх позбавили будь-яких соціальних благ, але вони живуть і чомусь не страждають на онкологічні захворювання. Так може ми їх ретельно обстежимо, поговоримо, запитаємо, від чого вмирали їх сусіди? Усі ж датчики можна привезти із собою! А потім проаналізуємо і, може, нарешті почнемо говорити правду?! І цей експеримент у світовому масштабі не зможе відтворити ніхто, адже зони, ідентичної ЧАЕС, немає. Але я не виключаю, що, мабуть, даремно тоді навели паніку та виселили таку кількість людей».
…До речі, було єдине дослідження із включенням чорнобильців з приводу раку щитоподібної залози. Когорту пацієнтів спостерігали 30 років. Радіаційнозалежні пухлини виникли лише в 11% осіб. А всього в нашій країні прооперовано за весь цей час 154 людини! Розумієте, це всього 5 осіб на рік: і тільки в 1 людини на 2 роки розвивалася пухлина, пов’язана з радіацією. То, може, припинимо лякати людей і спрямуємо зусилля в конструктивне русло?
Я б виконував це дослідження інакше: відслідковував закономірності по роках. Адже був пік розвитку пухлин, і ми не знаємо, коли. Якби такі графіки існували, то ми могли б на цю криву накласти дані по інших онкологічних захворюваннях, зіставити їх і нарешті побачити, що жодного відношення до радіації пухлини не мають.
Але це вимагало б не тільки граничної чесності, а й зізнання в тому, що 30 років людей лякали даремно. І це нормально, якби хтось взяв на себе відповідальність і сказав: «Висновки 30-річного спостереження не підтвердили попередніх гіпотез». Так ні! Адже під егідою Чорнобиля було розгорнуто величезну кампанію, на якій нажилося і досі наживається безліч людей. Хто захоче добровільно позбавитися статусу «чорнобилець»? Ніхто! Це спричинить грандіозний скандал, тому мені й веліли сидіти та мовчати…
Ви навіть не уявляєте, які кошти витрачалися даремно! Я пам’ятаю, як один із генералів ще 15 років тому доповідав про шалене зростання кількості опромінених людей, аргументуючи цим необхідність виділення значних асигнувань на будівництво санаторію та реабілітацію чорнобильців. Наприкінці його доповіді я запитав: «Невже сталася нова катастрофа, а я прогледів? Чому зросла кількість постраждалих?» Він дивиться на президію… усі мовчать. Незручну паузу перервала представник МОЗ: «Геннадію Васильовичу, ви завжди невчасно зі своїми коментарями! Я вам потім поясню». Але я не відступив. Генералу довелося пояснити: «Раніше опроміненими вважалися ті, хто отримав дозу радіації у 100 бер, а зараз ми знизили її до 50. Ось показники і зросли вдвічі».
Звичайно, на запропоновану мною експедицію в Академії не стане духу. Це був би кінець «Чорнобильської епопеї»… Не потрібно шукати одного винного і робити з нього цапа-відбувайла. Але мовчати й брехати особисто в мене вже немає ані сил, ані бажання.
P.S. Це був суцільний монолог про наболіле, а не інтерв’ю, тому ми домовилися зустрітися ще раз. Геннадій Васильович сказав, що кілька тижнів буде відсутнім через хворобу, хотів підлікуватися. А невдовзі, на превеликий жаль, його не стало… Мабуть, «поховати» його думки та сподівання в диктофоні було б злочином стосовно видатного українського лікаря та вченого.
З надією на те, що комусь у нашій державі ще потрібна правда…
Записала Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
Я поважаю людей, які працюють в інституті Амосова, це професіонали з великої букви, сам пересвідчився. Але, щодо онкології та радіаціїї, з думкою Генадія Книшова не зовсім згоден, і ось чому. Я проаналізував стан онкологічної захворюванності за 50 років одного району центральної України до аваріїї на ЧАЕС та після, і виявив, що онкологічна захворюваність після 1986 року віросла в 10 разів, причому по окремим нозологіям, з певною періодичністью по рокам. Інші чинники, крім радіаціїї, ніякої ролі не відіграють. Це дослідження проводив протягом 25 років( лікарський стаж 40 років, маю вчену ступінь хірурга). Його наміри, про дослідження людей в Чорнобильській зоні, дуже актуальні, і якби знайшлися люди, здатні його провести в академїї меднаук, я з радістью допоміг би це зробити і прийняти участь. Тема, яку розкрив автор матеріалу, дужуже і дуже актуальна.