Лікарі й медсестри з усіх регіонів України працюють у зоні АТО, рятуючи поранених бійців як безпосередньо на полі бою, так і в шпиталях. Серед них — військові медики, мобілізовані й ті, хто записався добровольцем. Нинішні події на сході країни оголили безліч проблем, у тому числі й проблеми «боєздатності» вітчизняної медицини. Вона вже давно почала забувати, що таке військово-польова хірургія, а про лікування уражень сучасною зброєю і не чула. Три роки тому військові кафедри в медичних ВНЗ взагалі закрили як непотрібні! Щоб повернути все на круги своя, необхідний час. Але той, хто іде в бій, чекати не може. Наскільки наші лікарі здатні вже сьогодні бути «ангелами війни», чи їм доведеться навчатися цього під кулями? І що мають із собою, окрім почуття обов’язку і мужності?
ВЗ Як сьогодні виглядає система надання медичної допомоги учасникам АТО?
— У Збройних Силах України існує чітка система медичного забезпечення, побудована за територіальним принципом і спроможна виконувати завдання, які на неї покладаються у різних ситуаціях застосування Збройних Сил. Для цього медична служба має і штат, і засоби (медичні пункти, медичні роти військових частин, а також військово-медичні заклади, загальна кількість ліжок у яких становить 5050 штук).
Однак, виходячи із нинішньої ситуації в зоні АТО, а також з огляду на нові методи ведення бойових дій (гібридна війна), ми повинні наблизити надання кваліфікованої медичної допомоги до поранених. Тож крім зазначених підрозділів медичної служби ЗСУ в районах проведення АТО за рахунок Військово-медичного клінічного центру та військових госпіталів було створено та розгорнуто 31 мобільну лікарсько-сестринську бригаду (26 — у районах, де війська виконують свої завдання, 5 — у резерві) і 2 військові мобільні госпіталі, ще 2 військово-медичні госпіталі знаходяться у резерві. Відповідно до мобілізаційних директив Генерального штабу Збройних Сил України визначено заклади охорони здоров’я Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України (дві окремі автомобільні санітарні роти), які залучено до мобілізаційного розгортання під час ІІІ черги мобілізації. Ці підрозділи значно посилять медичну складову в зоні бойових дій.
ВЗ А чи достатньо сил, щоб вивозити поранених із зони АТО? Адже щодо цього нині у ЗМІ найбільше нарікань.
Віталій Андронатій, директор Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України, полковник медичної службиЯкщо необхідно прискорити терміни надання екстреної медичної допомоги пораненим чи хворим, їх евакуюють гелікоптерами Мі-8 та санітарним літаком Ан-26 «Віта». Приміром, літак «Віта» за період проведення АТО здійснив 103 рейси, під час яких евакуйовано понад 1200 поранених військовослужбовців. Взагалі ж понад 90% особового складу з тих, хто потребував медичної допомоги, евакуйовані із зони проведення АТО авіаційним транспортом, що дає можливість врятувати багато життів.
Зазначу: за весь період проведення АТО під час евакуації померло 17 поранених (це 1% від загальної кількості евакуйованих у лікувальні заклади). Водночас вважаю не вирішеним питання забезпечення Збройних Сил України автомобільним санітарним транспортом, зокрема, броньованим санітарним транспортом. Немає санітарних гелікоптерів, не створено дієвої системи медичної реабілітації поранених.
ВЗ Чи достатньо медиків, задіяних у зоні АТО, для того, щоб вчасно надати кваліфіковану медичну допомогу бійцям?
— На сьогодні в АТО задіяно близько 1000 медичних працівників (разом із мобілізаційним резервом). І цього поки що достатньо. Додаткова мобілізація не потрібна. Наразі мобілізація медичних працівників здійснюється лише на добровільній основі. Найпотрібніші спеціальності в зоні АТО — хірурги, анестезіологи, травматологи, а також психологи. Лікарі, які мають стаж роботи, — здебільшого підготовлені, але перед відправленням у зону АТО протягом 2 тижнів вони проходять навчання, орієнтоване на надання медичної допомоги в зоні бойових дій (за спеціальностями).
Дається взнаки те, що останнім часом підготовка медичних працівників не була націлена на можливість військових дій. Тому в Україні вкрай необхідно відновити кафедри медицини катастроф та військової медицини у вищих медичних закладах.
ВЗ А які втрати серед самих медичних працівників? Чи мають вони статус учасників бойових дій? І як їх максимально захистити в цих умовах?
— На жаль, ми маємо такі втрати. За час АТО 4 медичних працівники загинули, 21 поранений. Щодо надання медикам статусу учасників бойових дій, вони отримують його на тих же умовах, що й решта військовослужбовців (залежно від їхньої участі в бойових діях). А захист медиків в умовах війни передбачено умовами Женевської конвенції. Якби тільки противник їх дотримувався…
ВЗ Кажуть, найстрашніше, коли лікар знає як врятувати хворого, але не має чим йому допомогти. Як «озброєні» медики в зоні АТО?
— Ще раз нагадаю про недостатнє забезпечення санітарним транспортом, оскільки це надзвичайно актуальна проблема. Ще один важливий аспект — аби і сам боєць міг надати собі першу допомогу. На сьогодні кожен військовослужбовець забезпечений знеболювальним засобом (1 шприц-тюбик буторфанолу тартрату 0,2%). У серпні відбулися поставки ефективнішого знеболювального — налбуфіну (всього 125 тисяч шприц-доз), який буде видано кожному військовослужбовцю.
Станом на кінець серпня 2014 року забезпеченість медичної служби Збройних Сил України лікарськими засобами становила 87%; перев’язувальними засобами — 93%; витратними медичними матеріалами — 74%; медичною апаратурою та обладнанням — 78%; медичною технікою — 100%; індивідуальними засобами медичного захисту — 100%. Відповідно до контракту між Міністерством оборони України та Міністерством оборони США отримано 2000 наборів індивідуальних для надання невідкладної медичної допомоги. Їх відправлено військовослужбовцям військових підрозділів АТО.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
Точки зору
Валерій Запорожан, академік НАМН України, ректор Одеського національного медичного університетуТри роки тому ці кафедри взагалі ліквідували. У тому числі й у медичних вишах, які з 30-х років минулого століття готували офіцерів-медиків. Сьогодні в зоні АТО найбільше не вистачає військових лікарів. Щоправда, новий Закон України «Про вищу освіту» виправляє цю помилку — у всіх ВНЗ військові кафедри будуть поновлені. Втім, новий закон поки що не набув чинності, а військові дії в країні йдуть зараз, і нашим бійцям потрібна медична допомога вже сьогодні.
Нашому університету і, вважаю, не тільки нашому, вдалося зберегти професорсько-викладацькі кадри, які готові негайно розпочати спеціальну підготовку військових лікарів. Зокрема, це можна зробити через курси перепідготовки.
Потрібен тільки наказ Міністра охорони здоров’я, й Одеський національний медичний університет одразу ж готовий включитися в цю роботу. Для цього ми маємо все необхідне: і власні, добре оснащені, клініки, і клінічний військовий госпіталь, і симуляційний центр для відпрацювання практичних навичок. Відповідні документи університет подав до МОЗ України майже рік тому. І життя підтвердило — зволікати в таких справах не можна. Від того, як саме і як швидко ми вирішимо цю проблему, залежить наше майбутнє.
Віктор ЛИСАК, директор Департаменту охорони здоров’я Полтавської облдержадміністраціїРазом із військовими медиками обласного військового шпиталю фахівці центру екстреної медичної допомоги навчають методам надання першої медичної допомоги санінструкторів. До таких навчань залучаємо медичних працівників, які вже побували в зоні АТО, в Афганістані чи в інших гарячих точках світу і мають практичний досвід. Це, як кажуть, найсуворіший учитель. Втім ми хочемо, щоб наші лікарі все ж таки навчалися не на полі бою, адже там у них зовсім інша місія — рятувати життя.
Ще під час Майдану наш Департамент спільно з Українською медичною стоматологічною академією відбирав на навчання фельдшерів, які вже тоді надавали медичну допомогу потерпілим. Зараз з’явилася можливість відправляти їх на навчання до Українського науково-практичного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф МОЗ України, де організовують семінари з підготовки таких фахівців.
Кілька днів тому Полтавщина сформувала автомобільну санітарну роту (у складі 45 автомобілів швидкої допомоги, виділених лікувально-профілактичними закладами області з резерву). Її вже відправлено в зону АТО у супроводі людей, які пройшли згадану підготовку.
Лікувальні заклади й госпіталі Полтавської області приймають на лікування поранених із Харківського шпиталю, інших регіонів. Відчуваємо потужну волонтерську допомогу. Люди допомагають чим можуть — і медичним працівникам, і, головне, нашим пацієнтам. Я переконаний: кожен із нас повинен робити все, що від нього залежить у цій складній ситуації. Тоді ми вийдемо з неї гідно і з перемогою.
Лікарів на фронті недостатньо. І навіть військові лікарі не завжди готові до того, з чим їм доводиться мати справу: їхню підготовку нам необхідно відновлювати. Але ще більша потреба на передовій — у парамедиках. Їх сьогодні готує Центр медицини катастроф. І бажано, щоб вони на передовій були всюди. На нинішній війні немає звичних медпунктів, лікарі працюють поодинці, у різних місцях. І в групах бійців конче необхідні парамедики, аби грамотно надавати першу медичну допомогу безпосередньо на місці ураження.
Основні напрямки надання першої медичної допомоги — це, як відомо, зупинка кровотечі, знеболення, іммобілізація, евакуація. Для ефективної роботи за цими пунктами медикам, на жаль, багато чого бракує. Кожен боєць сьогодні забезпечується замість аптечки (яких немає!) таким набором: джгут, ІПП та «Буторфанолу тартрат». Усі інші препарати знаходяться в груповій аптечці, яка також укладається довільно, оскільки останні нормативні інструкції до неї датовані ще часами Радянського Союзу. Кровоспинних препаратів у ній або немає зовсім, або є такі, що непридатні до використання в бойових умовах. Рятує волонтерський «Целокс». Проте й він сьогодні в дефіциті.
Для іммобілізації нам пропонують шини — з тих, що застосовувалися ще за часів Радянського Союзу. Вони «непідйомні», незручні у використанні в бойових умовах. Сучасні пневмошини до нас доходять спорадично, від волонтерів, у вкрай недостатній кількості. Те ж саме і з ношами: вони старого формату, громіздкі, важкі, з тих же повоєнних складів. До кожних нош треба по два санітари, щоб здійснити евакуацію з-під обстрілу. Тим часом увесь світ уже користується спеціальними легкими медичними ношами, які зручно складаються в рюкзак, мають м’який або жорсткий каркас із алюмінію, виготовлені з цупкої тканини, що легко дезінфікується, передбачені для транспортування пораненого як кількома людьми, так і однією особою. Кілька таких медичних нош нам передали волонтери, але це, звісно, не вирішує питання евакуації поранених — одне з основних медичних завдань у бою.
Ще одна важлива складова медичної допомоги в зоні бойових дій — знеболення. Знеболювальну ін’єкцію має зробити собі сам боєць або його товариш (якщо це необхідно). Шприци-тюбики зі знеболювальним виробляли в Горлівці, але виробничу лінію розбомбили, і тепер влада шукає можливості для налагодження випуску препарату на інших підприємствах. Крім того, потрібно врахувати, що скляними ампулами в бойових умовах користуватися вкрай незручно.
Щодо наповнення ампул. Нас забезпечують лікарським засобом «Буторфанолу тартрат», він має свої плюси і мінуси, але і його немає у достатній кількості. Доцільно, щоб кожний боєць мав як мінімум два індивідуальні набори. Бо коли підбігаєш до пораненого товариша, автоматично хапаєш свій перев’язувальний пакет або свою ампулу знеболювального, а сам залишаєшся без захисту. Інколи й самому бійцеві потрібні дві дози знеболювального — все залежить від ситуації та важкості поранення. На полі бою немає часу на обґрунтування необхідності використання того чи іншого препарату. Тому їх має бути достатньо.
Але найважливіша проблема, що призводить до колосальних втрат серед особового складу, — це низький рівень військово-медичної підготовки бійців у питаннях надання само- і взаємодопомоги. Ці навички — зупинення кровотечі, іммобілізація, проведення штучної вентиляції легень та непрямого масажу серця — повинні мати й цивільні люди. Сьогодні часто трапляються випадки, коли боєць отримав поранення, злякався і зовсім забув, де поклав ІПП, або ж уявлення не має, з якого боку він відкривається і що з ним далі робити. Лежить, стікає кров’ю (рахунок іде на хвилини), усі кричать «Лікаря!», який під обстрілом не завжди може дістатися (та й не всюди він є). Військово-медична підготовка — це розділ бойової підготовки і відповідає за неї командир підрозділу. Лікарі ж або фельдшери зобов’язані за наказом командира (і з власної ініціативи) проводити відповідні заняття з особовим складом. Це реально рятує життя.
І дотичне, але не менш важливе питання. Війна нині незвична, нестандартна, координація між різними відомствами украй слабка, у тому числі й у вирішенні юридичних аспектів, пов’язаних із проведенням АТО. До кінця не врегульоване питання надання учасникам АТО статусу учасників бойових дій. Ледь не щодня виринають проблеми, що потребують негайного вирішення. Наприклад, якщо військовослужбовець (а медики — нарівні з ними) одержав поранення, але в умовах виконання службових обов’язків відмовився від госпіталізації, пізніше виявиться, що йому ніякі пільги й компенсації не передбачені, бо він не перебував у госпіталі, й у нього ніде не зафіксована «втрата працездатності». Усе це непорядно і неприпустимо по відношенню до тих, хто свідомо йде на ризик тоді, коли інші живуть у мирній столиці і можуть собі дозволити приймати чи не приймати рішення протягом днів або й тижнів.
