Лікарів на «передку» катастрофічно бракує

Підполковник медичної служби, вінничанин Валерій Кушнір нещодавно повернувся із зони проведення антитерористичної операції. Упродовж двох місяців він служив начмедом однієї з військових бригад, розташованої безпосередньо на «передку», в Авдіївці. Каже, що за цей час пройшов пришвидшений курс «молодого бійця», адже через брак медиків у військовому формуванні йому як начмеду доводилося виконувати функції і санінструктора, і фельдшера, і лікаря-терапевта, і керівника медичної структури. 

«Промка» — полігон для ворожих тренувань

Я потрапив в Авдіївку на промзону, до якої зараз прикута увага і в Україні, і за її межами, під час другої ротації. Уперше в зону АТО поїхав у квітні 2014 року. Спершу перебував на полігоні «Близнюки» в Запоріжжі, потім — у Карлівці, яку тоді прицільно обстрілювали, — від села, можна сказати, нічого не залишилося. Майже всі будинки знищені, а цивільних жителів практично не було. Уціліла лише дамба, з одного боку якої були наші, з іншого — сепаратисти.

Валерій КУШНІР, начальник шкірно-венерологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, полковник медичної служби

Улітку 2016 року я проїздив Карлівку вдруге. Помітив, що селище почали відбудовувати, багато чого відновили, але що далі до Авдіївки, то ситуація погіршувалася. Канонада в цьому районі майже не вщухає. Намагаючись вибити наші підрозділи, бойовики майже щодня обстрілюють ділянку лінії розмежування. Навколишній пейзаж нагадує голлівудський блокбастер: зруйнована інфраструктура, розтрощені будинки, обгорілі автівки. Промзона перетворилася на полігон для військових тренувань. Ми навчилися жити в цих умовах і навіть розрізняти на слух, що стріляє: «Град», АГС чи звичайні міномети. Під час обст­рілів ховалися до бліндажів. Але, на жаль, був випадок, коли командир не встиг добігти. Від нього практично нічого не залишилося…

Робочий день — 24 години на добу

У тих умовах неможливо розслабитися чи відпочити. Ми навіть забували, який сьогодні день, адже працювали без вихідних. Робота тривала практично 24 години на добу: постійні оперативні виїзди, поранені, вбиті… Найважче було чекати закінчення обстрілу. Заспокоюєшся лише після того, як відзвітують, що все добре і поранених немає. Але таке траплялося нечасто.

Щодо забезпечення, то від держави отримували всі необхідні медикаменти. Траплялися препарати, у яких закінчувався термін придатності. Ми їх перевіряли за старими «дідівськими» методами. Береш таблетку, підіймаєш її на 30 сантиметрів над столом і випускаєш з рук, якщо вона, впавши, не розсипається, значить, її ще можна використовувати близько півроку. Це прості канони ще радянської медицини.

Головне завдання — доставити пораненого вчасно

За добу доводилося надавати допомогу щонайменше десятьом бійцям. Здебільшого це були поранені, яких ми доправляли в стабілізаційний центр, що діяв на базі стаціонарної лікарні в Авдіївці. Передавали їх на руки талановитим лікарям — Роману Козаку, Максиму Іваннікову, Тарасу Барану, Андрію Гуді. Їх завданням було стабілізувати хворого, а моєю — довезти його протягом «золотої години». І найдовший термін, за який ми робили це, становив 42 хвилини. Найкоротший — 15 хвилин. З огляду на стан тамтешніх доріг і ще радянський транспорт це був рекорд. Жодного пораненого в дорозі не втратили — така маленька, але важлива перемога.

Через брак техніки для евакуації та надання першої невідкладної допомоги змушені були звертатися до медиків-добровольців. Коли щось ламалося в нашій «таблетці», просили волонтерів, бо з їх допомогою було легше і швидше вирішити нагальні проблеми. Бюрократія на передовій не дає дихати. Щоб знайти запчастину до автомобіля, треба написати кілька заявок в різні інстанції, і не факт, що деталь знайдуть і привезуть. А машина має бути на ходу зараз, у цю секунду. Тому щиро дякую волонтерам — ангелам цієї війни.

Час від часу з метою безпеки доводилося змінювати маршрути. Якось під обстріл потрапила наша «таблетка», обліплена червоними хрестами. По машині вели прицільний вогонь. Куля влетіла в лобове скло і пройшла за сантиметр від голови нашого медика. Їй та водієві склом посікло обличчя. На щастя, вони встигли вискочити з машини. За 15 хвилин авто підірвали…

Найбільша біда — брак кадрів

Безпосередньо в промзоні Авдіївки медики мають чимало завдань: від порятунку поранених до проведення занять із тактичної медицини з особовим складом. Але до цього, як правило, не доходить — часу не вистачає. Бо лікарів на «передку» катастрофічно бракує. За штатом у бригаді, де я виконував обов’язки начмеда, мало бути 178 медичних працівників (лікарі, медсестри, санінст­руктори, фельдшери, водії), а фактично — 60 осіб загалом. Забезпечення медиками становило 29% (коли йшов на ротацію, уже було 36%). Тобто там ти — і начмед, і лікар, і фельдшер, і санінст­руктор. Кожна людина виконувала три-чотири функції. І зняти її з місця означало навантажити ще когось.

У кожному батальйоні був свій медпункт, який мав би очолювати лікар, проте на той час, коли я перебував у бригаді, жодного лікаря в медпунктах не було, натомість там працювали санінструктори та фельдшери. І це, правду кажучи, були просто феноменальні спеціалісти. Півтора-два місяці я витратив на те, аби налагодити роботу, навчити людей правильно діяти в тих чи інших ситуаціях та вести документацію, донести інформацію, за що відповідає той чи інший медичний заклад і куди направляти поранених і планових хворих, пояснити, що таке довідки про травми, ВЛК тощо. Чому ця робота не була організована? Раніше там працювали мобілізовані лікарі, а не кадрові офіцери. Вони не знають цієї кухні, військового механізму. Цивільні медики звикли до роботи у звичайних умовах, а на передовій — надзвичайні. І через виконання деяких обов’язків було недосконалим. А медична статистика — річ серйозна, її треба вести скрупульозно. Найбільше дратувало те, що на тебе щодня сипалися розпорядження і накази, причому з різних інстанцій: оперативно-тактичного угруповання, штабу АТО, Міноборони. І всі вимагали документів «на вчора». З огляду на умови, у яких ми перебували, це іноді виглядало смішно. А фактично, якщо військове формування — на території бойових дій і несе бойове чергування, воно підпорядковується лише оперативно-тактичному командуванню.

Не вистачає і лікарів людської душі

Держава призвала в армію своїх громадян, частково захистивши тільки їх тіла: видали каски та бронежилети. Але, на жаль, ніхто не думає про душу людини — її психічний захист. У зоні бойових дій, безпосередньо на передовій, немає психологів, є тільки капелани і «політруки», які більше займаються мотивацію та дисципліною. Але іноді трапляються ситуації, коли бійця «з’їдає» зсередини. А командиру не завжди вдається приділити належну увагу кожному солдату. Такий стан впливає на перебіг хронічних недуг. Як дерматолог я можу сказати, що на фоні стресу загострюються і псоріази, й екземи. Узагалі ж порівняно з 2014 роком спос­терігається зростання частоти шкірних захворювань в учасників АТО. І це не через те, що хлопці не мають можливості дотримуватися елементарних гігієнічних норм (із цим в армії все нормально), проблема в тому, що задля збереження свого життя вони змушені бути в повному обмундируванні в будь-яку погоду.

Звісно, порівняно з 2014 роком ситуація у військовій медицині помітно покращилася. Але до того, щоб назвати її хоча б нормальною (не кажу вже про відмінну), ще, на жаль, дуже далеко.

Записала Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Вінниця