У рейтингу ефективності національних систем охорони здоров’я американського агентства фінансово-економічної інформації Bloomberg за підсумками 2016 року Республіка Куба посіла 37-му позицію, випередивши Німеччину (39) та США (50). На Острові Свободи й справді така чудова соціально орієнтована медицина, чи безкоштовний сир буває лише в мишоловці?
Гра на випередження
Куба — країна контрастів. З одного боку, бідність, відсутність елементарного медичного обладнання, з іншого — безоплатна медицина, високий показник середньої тривалості життя, низький рівень малюкової смертності, досить хороше фінансування медицини, інновації й медичний туризм. У чому ж секрет кубинської системи охорони здоров’я?
Сучасна медична галузь на Кубі була сформована після революції 1959 року, коли окреслили основні принципи соціалістичного розвитку країни, серед яких — безоплатна медицина під ретельним контролем уряду. Саме тому всі фінансові й адміністративні аспекти системи охорони здоров’я на Острові Свободи — під пильним оком держави. Це передбачає жорстку централізацію управління, фінансування за рахунок державного бюджету і державну власність лікувально-профілактичних установ. Натомість кубинці отримали доступ до якісної медицини: усі звернення в медустанови абсолютно безоплатні, а для отримання медичної допомоги не потрібно заздалегідь узгоджувати будь-які моменти зі страховою компанією чи доплачувати за надані послуги з власної кишені. Безоплатними є як консультація лікаря, так і проведення серйозної хірургічної операції.
Крім того, кожен кубинець має свого сімейного лікаря, який відповідає за первинне медичне обслуговування пацієнта, а в разі потреби направляє його в стаціонар до вузького спеціаліста чи робить необхідні лікарські призначення. Разом із сімейним лікарем за надання первинної медичної допомоги та профілактичних медичних послуг відповідають також медсестри й інші працівники системи охорони здоров’я. Пріоритетний напрямок їх роботи — профілактика.
Раціональний підхід
На перший погляд здається, що кубинська медицина — зразок для наслідування, оскільки її гра на випередження суттєво скорочує витрати з державного бюджету. Насправді орієнтація на превентивні заходи має в своїй основі вимушену раціональність.
У 1960 році, після того як США ввели ембарго, головним зовнішньоторговельним партнером Куби став СРСР. Він надавав молодій соціалістичній державі суттєві позики і гуманітарну допомогу: усього за період 30-річної співпраці Куба отримала 65 млрд дол. Завдяки цим фінансовим вливанням країна побудувала лікарні та встановила сучасне обладнання, але водночас стала залежною від «сусіда» — на час розпаду Союзу 85% кубинської фармацевтичної галузі працювало на імпортованих субстанціях.
Розпад СРСР приніс Кубі порожні полиці в аптеках та магазинах, нестачу питної води, спалах вітряної віспи, гепатиту тощо. У цей самий час США вирішують збільшити тиск на країни третього світу, які були потенційними або реальними контрагентами Куби, і посилюють ембарго, тим самим ставлячи керівництво Острова Свободи на межу: один неправильний крок — і система розвалиться, мов картковий будиночок. Так Кубі було відмовлено в постачанні комп’ютерів для госпіталів і гамма-лічильників німецького концерну Siemens, які використовують у ядерній медицині.
Через кризу виникла загроза для медичної безпеки країни, оскільки, незважаючи на значний доробок у фармацевтичній і біотехнологічній сферах, унікальна кубинська продукція цього періоду в основному йшла на експорт, а широко вживані препарати ввозилися з-за кордону. Усвідомивши проблему дефіциту лікарських засобів, тотальну залежність від імпорту препаратів і медичної апаратури, уряд Куби наважується на перші самостійні кроки: починає реалізовувати програму імпортозаміщення, завдяки якій понад 400 видів фармацевтичної продукції почали виготовляти на острові. До того ж у 90-х роках було відкрито кілька нових дослідницьких центрів: Центр неврологічних досліджень, Національний центр біопродуктивності, Центр молекулярної імунології. На науково-дослідницьку й дослідницько-конструкторську роботу у сфері біотехнологій було спрямовано понад 1 млрд дол. Значна частина цих коштів отримана завдяки співпраці із зарубіжними партнерами. Використання стратегії імпортозаміщення створило конкурентні фармацевтичну і біотехнологічну промисловості. Успіхи в цих галузях сприяли тому, що в країні повністю зникли такі інфекційні захворювання, як поліомієліт, правець, кір тощо. Розвиток згаданих напрямків продовжується: сьогодні на Кубі функціонує близько 300 біотехнологічних центрів, а також біокластер у Гавані, штат співробітників якого перевищує 12 тис.
Водночас брак фінансових ресурсів, оскільки основну увагу зосереджено на фармакології та біотехнологіях, негативно позначався на подальшому розвитку самої системи охорони здоров’я: фонди старіли, безоплатну модель охорони здоров’я все більше критикували. Незважаючи на це, Куба відмовилася від реформ і не переорієнтувалася на соціально-страхову чи приватну медицину, а вирішила включитися в міжнародну торгівлю медичними послугами і стала центром медичного туризму в Латинській Америці. І якщо цей напрямок на Кубі працює майже бездоганно, то безоплатна медицина почала здавати позиції. У лікарнях по всій країні все більше ставала помітною нестача найнеобхіднішого — антибіотиків, одноразових рукавичок, шприців, рентгенівської плівки та медикаментів. Устаткування, переважно радянського виробництва, застаріло або вийшло з ладу, а закупити нове було неможливо через нестачу коштів і ембарго США, яке перешкоджає ввезенню препаратів і медичної апаратури на Кубу.
Для того щоб розв’язати ці проблеми, кубинський уряд часів Фіделя Кастро вирішив переорієнтувати медицину з лікувальної в профілактичну. Система охорони здоров’я переформатувалася: замість дорогого лікування задавненої хвороби — профілактика. Так на Кубі кожен пенсіонер отримав можливість раз на рік безкоштовно відпочити і пролікуватися на курорті, право на щоденний безкоштовний обід на фабриці, на якій раніше працював, право на відвідування сімейного лікаря або медсестри. Крім того, кубинці почали регулярно проходити медичні та диспансерні огляди, а в перші місяці після народження всі діти отримувати щеплення проти 12 захворювань: поліомієліту, дифтерії, правця, кашлюка, туберкульозу, тифу, кору, краснухи, паротиту, гепатиту В, менінгіту В і С. Завдяки такому підходу кубинська медицина досягла високих результатів у профілактиці та контролі поширення ВІЛ-інфекції/СНІД. Зокрема у 2015 році ВООЗ визнала Кубу першою у світі країною, яка повністю викоренила передачу ВІЛ-інфекції та сифілісу від матері до дитини.
Превентивна медицина сприяла тому, що середня тривалість життя кубинців зросла до 76,3 року (для порівняння у США — 78,9 року). Натомість зменшилася народжуваність і малюкова смертність — до 5,1 випадку на тисячу немовлят до 1 року. Наприклад, у США цей показник вищий — 6,9. Це спричинило катастрофічне старіння населення, проблеми в пенсійній системі й економіці загалом. Тобто в тому, що стосується стану здоров’я нації, кубинська система охорони здоров’я випереджає інші країни з низьким і середнім рівнем доходу на душу населення, а в деяких випадках навіть набагато заможніші держави. Наприклад, США, видатки на медицину яких у 2016 році перевищили 3 трлн дол. — 18% ВВП — і становили 8553 дол. на одну людину в рік. При цьому витрати Куби становлять 431 дол. на душу населення — 9% від ВВП.
Медичний туризм та експорт охорони здоров’я
На початку 2000-х, створивши конкурентоспроможний кластер у межах країни, Куба зробила новий виток у зміцненні зовнішньополітичного впливу — зосередила увагу на міжнародних ринках.
У 1998 році на Кубі було створено Латиноамериканську школу медицини (Escuela Latinoamericana de Medicina, ELAM), у якій за цей час безкоштовно пройшли навчання понад 10 тис. іноземних студентів із країн Латинської Америки та США (останні навіть отримують стипендії за умови, що після закінчення навчання вони повернуться на батьківщину, де допомагатимуть найбіднішим громадам). Для чого це все незаможній Республіці Куба? Створення ELAM допомогло налагодити стосунки з країнами ALBA (соціалістичного альянсу країн Латинської Америки і Карибського басейну), передусім — з Венесуелою, якій уряд Куби допоміг у формуванні доступної системи охорони здоров’я. Зокрема у 2008 році майже 30 тис. медиків з Латиноамериканської школи медицини були відправлені на роботу у Венесуелу. Подібні місії Куба здійснює в 53 країнах, серед яких і США.
До того ж співвідношення ціна-якість стали причиною того, що острівна держава почала приваблювати медичних туристів. Завдяки прогресу фармацевтичної та біотехнологічної галузей Куба позиціонує себе як центр лікувального медичного туризму, де можна отримати високоспеціалізовану медичну допомогу. Це сприяло формуванню конкурентоспроможного кластера у сфері охорони здоров’я.
Медичний туризм на Кубі розвивався завдяки заснованій у 1994 році державній торговій компанії Cubanacаn Turismo y Salud (SERVIMED), яку контролює міністерство охорони здоров’я. У компетенцію SERVIMED входить просування медичних послуг країни на міжнародний ринок. Спільно з туроператорами і перевізниками вони готують спеціальні пакети послуг, що включають повітряний переліт пацієнта й осіб, які його супроводжують, а також цілодобовий контроль із моменту прильоту: лікування, післяопераційне відновлення і реабілітацію. SERVIMED співпрацює з 35 клініками і 42 курортами на Кубі, приватними клініками за кордоном, а також має комерційні представництва на цільових ринках, наприклад, в Аргентині, Бразилії, Чилі, Мексиці та Венесуелі. Щорічно на Кубі лікуються понад 20 тис. осіб.
Перспективи
Незважаючи на такі, здавалося б, позитивні тенденції, головний елемент медичної системи Куби — лікарі — зовсім не розкошують і все частіше шукають щастя за кордоном.
Глобальна економічна криза 2008-2009 років розкрила низку недоліків сформованої системи, визначила необхідність структурних реформ і перегляду державної стратегії з метою сталого розвитку медичного сектора. Незважаючи на відносно великі витрати держави (23% бюджету Куби у 2016 році пішли на медицину), відзначається неефективне використання коштів, у лікарнях — тривалі листи очікування, застаріле обладнання і нестача кваліфікованих лікарів. Крім того, кубинські медики отримують украй низькі зарплати. Після закінчення медичного інституту (6 років + 3 роки практики) вони змушені працювати за 700 песо в місяць — трохи більше 25 дол. Оскільки приватна лікарська практика на Кубі суворо заборонена (за порушення цього принципу передбачена кримінальна відповідальність), вони приречені або порушувати закон, або тікати за кордон.
Крім того, криза спричинила скорочення попиту на кубинські медичні послуги у Венесуелі. Як наслідок — зменшилися валютні надходження, у тому числі й через спад медичного туризму. У відповідь Куба, з одного боку, почала активно пропонувати медичні послуги країнам Африки і Близького Сходу, з іншого — скоротила частину медичного персоналу. На додачу на Кубі розвивається тіньова економіка, що торкнулася і лікарів, які намагаються надавати свої послуги нелегально за більшу винагороду.
Отже, з одного боку, кубинська система охорони здоров’я продовжує успішно боротися з різними захворюваннями, забезпечує медичними послугами не тільки національний ринок, а й сформувала конкурентоспроможний кластер у цій сфері, котрий дав змогу країні вийти на міжнародний рівень. З іншого — у державі виникла низка загроз для розвитку охорони здоров’я. Зокрема фактично знизився доступ місцевого населення до високоякісних медичних послуг, з 2008 року почали закриватися кабінети сімейних лікарів, а одна з найкращих лікарень на Кубі — Центральна клініка «Сіра Гарсіа» — тепер надає платні послуги і переорієнтувалася на зарубіжних пацієнтів й багатих кубинців.
Перспективи системи охорони здоров’я Куби, як і самої республіки, дуже невизначені. Тут усе залежить від того, чи налагодить вона стосунки із США. Примирення, якого вдалося досягти адміністрації Барака Обами у 2015 році, уже піддане ґрунтовній ревізії Дональдом Трампом. На папері ще діють дипломатичні стосунки, але в’їзд американських туристів на Острів Свободи обмежено. Проте чи триватиме ізоляція Куби вічно? Навряд чи. Та й сам принцип безоплатної медицини доводить: державного бюджету не вистачає на всі потреби. Рано чи пізно, за покращення якості доведеться платити. Або ж змиритися із тим, що є.
Тетяна КОЛІСНИК, «ВЗ»
