Українським медикам досі не доводилося стикатися із гострою психологічною травмою, завданою пацієнту війною. Нині ж вони мусять прискореними темпами навчатися допомагати таким людям, опановувати чужий досвід і здобувати власний. Що ж головне в діагностиці та підходах до лікування гострих реакцій людської психіки на стрес? Хто бере на плечі таку нелегку ношу? Які підводні рифи трапляються на цьому шляху і чи в достатньому обсязі надається психологічна допомога нашим бійцям?
ВЗ Із чого почалася ваша робота з пацієнтами з гострою психологічною травмою?
Тетяна РОЖКОВА, психолог, член Комітету реформ Міністерства оборони та Збройних Сил України, член Асоціації народних волонтерів України Мій перший практичний досвід довів: важливо донести до бійців, що їх реакція на кризову нестандартну ситуацію є нормальним проявом організму і мине через 3-6 місяців. І коли воїни усвідомлювали, що то не їх особиста, а спільна проблема, їм ставало легше. Але в когось ця психологічна травма поглиблювалася — це індивідуальна властивість психіки. Чим раніше допоможеш такій людині, тим швидше вона повернеться до нормального, звичного стану.
Є ще один нюанс, який не можу лишити поза увагою. Радянська медична психіатрія минулого сприймалася як каральна, і ця генетична пам’ять заважає сучасній людині вчасно звернутися до психіатра або психолога. Такою відмовою ті, хто потребує допомоги, часто заганяють себе у глухий кут. Хочу сказати: не треба опускати рук й боятися звернутися до фахівця! Нещодавно я працювала з одним демобілізованим. Після лікування він відчув значне полегшення й, не стримуючи емоцій, вигукнув: «Ну чому я раніше не прийшов до вас і так довго мучився?»
ВЗ Що найважливіше в роботі з вашими пацієнтами?
— Диференційований підхід, правильна діагностика. Важливо виявити, чи не було в бійця контузії (а зазвичай вона є, і не одна), чи наявне органічне ураження мозку, що зумовлює порушення пам’яті, епілептичні напади, емоційний розлад тощо. У таких випадках обов’язково необхідне медичне обстеження: консультація невролога або психіатра, МРТ, а далі — медикаментозне лікування.
Великою помилкою часом стає направлення такого хворого до психолога, нерідко некваліфікованого — після цього жодна терапія не допоможе! Участь психолога важлива вже після лікування в психіатра. Вона необхідна під час адаптації до мирного життя, коли суспільство не завжди сприймає демобілізованого, а сім’я часто-густо не розуміє його. Ще гірше, коли бойове минуле не відпускає, пам’ять про пережите не дає спати, його картинки, як кадри кіноплівки, прокручуються в голові, і людина страждає та впадає в депресію. Це і є той самий посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), про який зараз багато пишуть. Але в нас стало правилом ледь не кожному демобілізованому встановлювати цей діагноз. Насправді ж лише 20% із них страждають на ПТСР.
Ось чому так важливо, аби пацієнта лікували висококваліфіковані психолог і психіатр. Нерідко до такої терапії слід залучати й нарколога: не секрет, що багато бійців із ПТСР шукають вирішення своїх проблем на дні чарки. За два роки війни ми вже напрацювали дієві механізми, за допомогою яких можна витягнути людину із цього стану.
Що стосується фронту, то кризовим психологом на війні має бути справжній профі, а не поспіхом навчений спеціаліст.
ВЗ Якими були ваші перші пацієнти в АТО?
— То була родина зі Слов’янська, яка водночас втратила і сина, і батька. Сподіваюся, що моє втручання допомогло їм пережити горе. Я теж залишила в тій сім’ї частку своєї душі, бо будь-яка глибока робота із людиною, що пережила психологічну травму, стає травмою і для самого фахівця: починається процес вигорання. Тому він повинен бути професійно підготовленим і загартованим, мати міцні нерви та стійку психіку, і до того ж не цуратися час від часу звертатися до спеціалістів, аби запобігти професійному вигоранню.
ВЗ Чи достатньо в нас таких фахівців?
— Їх обмаль. Військових кризових психологів у Міністерстві оборони майже не було. Сьогодні потребу в них, нарешті, зрозуміли, й уже незабаром таких спеціалістів готуватимуть у військових вишах. А на початку війни ми, волонтери-психологи, закривали собою ці дірки. Та й сьогодні на таких ентузіастах тримається військо. Додам: нам, волонтерам, вдалося «пробити» договір із МОЗ на офіційну діяльність «Психологічної кризової служби» при цьому відомстві. Але професійних психологів усе ще недостатньо.
Обнадіює те, що Український інститут когнітивно-поведінкової терапії (діє при Українському католицькому університеті) серйозно почав займатися проблемами ПТСР. Цього року там набрали на річні курси психологів-практиків, які глибоко вивчатимуть цей синдром.
ВЗ Чи можна якось запобігти ПТСР?
— Так. Я вважаю, що найкращим способом профілактики стресу була б належна психологічна підготовка бійців до майбутньої служби. Тим паче, що сьогодні багато молодих людей свідомо обирають службу в армії на контрактній основі. Важливо, аби професійні психологи заздалегідь роз’яснювали хлопцям, як поводитися в тій чи іншій ситуації. І опікуватися потрібно не тільки ними, а і їх родинами: останні мають підтримувати чоловіка (сина, брата), вірити йому, чекати, знати, як допомогти адаптуватися до мирного життя, коли той повернеться з фронту. В американській армії психологи обов’язково беруть участь у цьому процесі, а на фронті безпосередньо працюють із бійцями, перебуваючи разом із ними на передовій.
Хочу звернутися до свого досвіду. Буваючи в зоні АТО, намагаюся розповідати фронтовикам про реакцію на бойову обстановку, вчу їх контролювати свої емоції, долати страх, стан «ступору» тощо. Наприклад, дуже допомагає у стресових станах контроль за своїм диханням.
Там, на фронті, я бачу реальну віддачу від роботи, відчуваю свою корисність і задоволення від того, що допомогла хлопцям зосередитися, із чимось впоратися, щось подолати. Тішить те, що в мене є зворотний зв’язок із колишніми пацієнтами. Вони часто телефонують мені, та й не тільки вони, а і їх дружини — дякують, що допомогла. Усім бійцям я даю номер свого мобільного, кажу: «Якщо не впораєшся — телефонуй!»
ВЗ Знаю, що ви пройшли курси з тактичної медицини і стали інструктором. У цьому була потреба?
— Звичайно! Спочатку слід вчити людину виживати фізично, а вже потім — психологічно. 2015 року в одній із полтавських військових частин нас, чотирьох фахівців, знайомили з прийомами тактичної медицини (ТМ), а вже потім ми як інструктори навчали цього майбутніх бійців. Через наші руки пройшли майже 10 тис. бійців — воїни 4, 5 та 6-ї хвиль мобілізації…
Узагалі, ТМ — абсолютно провальне явище в нашій військовій медицині. Взяти хоча б індивідуальні перев’язувальні пакети (ІПП), які були… 1972 року випуску. Скількох бійців ми втратили через застарілі бандажі та турнікети! Зазначу, що саме лікарям-волонтерам вдалося домогтися затвердження новітніх медико-технічних вимог до турнікетів. Вони діють уже понад 2 місяці — і це одна з наших перемог!
Також лікарі-волонтери зуміли подолати опір чиновницької бюрократії й забезпечили-таки чотиримісячне навчання наших бійців сучасним методам ТМ за курсом W68. Цей курс провели фахівці НАТО, а пройшли його лише 20 вояків, зате тепер вони — справжні тактичні медики, які передаватимуть здобутий досвід українцям.
ВЗ Застарілими, очевидно, є й протоколи лікування?
— Це болюча для медиків проблема. МОЗ і досі самоусувається від перегляду протоколів лікування та реанімації в умовах війни. На жаль, в Україні діють тільки чотири справж-ні військові госпіталі, решта — звичайні лікувальні установи, частково пристосовані до умов воєнного часу. Тож єдиний медичний простір, необхідний для надання повноцінної допомоги постраждалим в умовах війни, досі не діє.
Не переглядалися протягом багатьох десятиліть і протоколи психіатричної допомоги в режимі війни — діють ті, що приймалися за радянських часів. І це аж ніяк не вкладається в стандарти європейської медицини, до рівня якої ми прагнемо.
З подібними пропозиціями медики-волонтери не раз зверталися до військового медичного департаменту Міністерства оборони, Генерального штабу, МОЗ, але щоразу натикалися на стіну байдужості. Чиновники не хочуть приймати нічого нового! Винятком є зміни, внесені лише до трьох протоколів, що стосуються кризової медицини. Військові керівні кадри старої формації теж уперто не бажають перевчатися, опановувати нові методики, запроваджувати щось інше, незвичне для них. І коли на такий опір натикаються молоді спеціалісти з прогресивним мисленням і сучасною підготовкою, у них просто опускаються руки…
ВЗ І все ж таки останнім часом до вас у цих відомствах почали прислухатися…
— Так. Зокрема на запрошення Міністерства оборони в березні 2016 року волонтери-медики пройшли ознайомчу практику в цьому відомстві. Багатьох нагородили медаллю «Знак Пошани». Але, як і раніше, ми їздимо в АТО з власної ініціативи, безоплатно: ніхто з нами угод не укладає — ні МОЗ, ні Міноборони, хоча й знають, як серйозно ми там працюємо. І це не тільки матеріальне питання, а й моральне. Хотілося б, щоб медичні кадри, яких так потребує сьогодні армія, теж прагнули до роботи у війську за контрактом, але вони не вмотивовані: в умовах, коли діють застарілі норми законодавства та підходи до справи, це робити важко, особливо людині із сучасним мисленням.
І все-таки я вірю в те, що позитивні зміни у військовій медицині неодмінно настануть. Наш патріотизм, ініціативність уже не дозволять працювати по-старому.
Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
